27.

Перші дві капсули відчинилися з важким шипінням, випускаючи залишки крижаного газу. Жінки, що були всередині, буквально вивалилися на металеву підлогу. Їхні тіла здригалися від конвульсій; одна з них почала блювати жовчю та шлунковим соком, що накопичився за десятиліття. Віра миттєво кинулася до них, підтримуючи голову одній, поки Грім грубо, але дієво розтирав затерплі плечі іншій.

— Тихіше, дихайте... — шепотіла Віра, витираючи обличчя вченої рукавом своєї куртки. — Ви спали дуже довго… Я навіть після годинного обіднього сну не можу орієнтуватися у просторі, що вже казати про п’ятдесят з гаком років!

Як тільки перші судоми минули, Грім не став чекати на сентименти. Він розумів, що кожна хвилина їхнього мовчання — це ще один кілометр, який подолає флот “Газ-Простору” в їхній бік.

— Гей, професорки, — прохрипів він, дивлячись у скляні очі жінок. — Як у вас зі слухом? Все нормально?

Ті кивнули.

— Тоді слухайте уважно, — продовжив Грім. — Ситуація склалася паскудна. Ми знайшли “Ефір” завдяки вашій карті-Сфері. Весь екіпаж шаттла, який мав привезти допомогу, мертвий. Мій дід вижив, але з'їхав з глузду, марячи вашим кораблем до самої смерті. Ми — це все, що у вас є. Але ми не рятувальники, і, як можна зрозуміти з нашого вигляду, навіть не вчені. А головне: ваш тупий андроїд не сказав, що при вимкненні кріо-сну, маскування корабля полетить до сраки. Радари Газовиків уже бачать нас, як мішень у тирі.

Тим часом зал почав наповнюватися звуками пробудження: шипіння, стогони, глухі удари об скло. Інші вчені — всього близько десяти осіб — болісно поверталися до життя. Хтось уже самостійно діставав із бокових ніш капсул автоматичні ін’єктори з відновлювальним розчином, встромляючи голки прямо крізь тонку тканину комбінезонів. Дві перші жінки, трохи оклигавши, почали похмуро переповідати колегам новини Грома. В повітрі завис важкий запах озону, ліків та страху.

Вчені, похитуючись, почали збиратися біля центрального термінала. Один із них, чоловік із сивими скронями та обличчям, що кольором нагадувало пергамент, слабкими пальцями почав викликати навігаційну карту.

— Треба визначити сектор... — пробормотав він. — Якщо під час дрейфу ми дісталися потрібних координат, у нас є шанс...

— Та яка різниця, де ми! — вибухнув Грім, розводячи руками. — Незабаром  тут буде пів флоту Імперії! Нам потрібен план захисту! У цього корита є гармати? Силові щити? Щось, що не дасть розпилити нас на атоми, поки ви згадуєте свої імена? Може, ви таки можете запустити протокол маскування? 

— Ми можемо спробувати… Але якщо радари вже зафіксували наше місце перебування, то маскування недуже допоможе. Корабель занадто великий. 

Старша жінка, та сама, яка прокинулася першою, випрямилася. Її погляд раптом став гострим, холодним і зовсім не схожим на погляд безпорадної жертви.

— Хто б сумнівався, що “Газ-Простір” не дасть нам спокій! Їхній страх втратити гроші більший, ніж страх втратити життя цілого флоту…

— Але ви теж ризикували життям заради того палива, — вставила Віра, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку для розмови. 

Вчені перезирнулися. Хтось із них гірко всміхнувся, а сивий чоловік повільно похитав головою, вимикаючи термінал.

— Паливо? — перепитав він, і в його голосі почулася дивна суміш гордості та жаху. — Наше головне відкриття аж ніяк не паливо.

Сивий учений, якого решта називала професором Аркадієм, важко сперся на термінал. Його пальці все ще тремтіли, але голос звучав твердо, наче він читав лекцію в аудиторії, а не стояв посеред іржавого закинутого корабля.

— Так, ми відкрили формулу палива на чистому резонансі, — почав він, ігноруючи черговий нетерплячий жест Грома. — Але перед тим, як віддати її людству, ми мали зрозуміти межі цієї енергії. На що вона здатна? Ми спорядили дослідницькі шлюпки, заправили їх новим концентратом і... полетіли в сліпу зону сектора “Зета”. Туди, де за всіма картами зоряного неба — абсолютна пустка.

— І що? Знайшли там хмару пилу? — буркнув Грім, раз у раз зиркаючи на радар, який поки що мовчав, але це була тиша перед бурею.

— Ні, капітане. Ми знайшли планету, якої немає на жодній карті. Вона була прихована в гравітаційній кишені між двома згаслими зірками.

Віра відчула, як по спині пробігли мурашки.

— Планета? 

— Населена планета. На ній є життя, — уточнив вчений.

— Ви хочеш сказати... що знайшли інопланетян? — Яся аж підстрибнула від захвату. — Які вони? Слизові чудовиська з купою очей? Велетенські комахи?

Професор сумно всміхнувся і подивився на дівчинку.

— Ні, люба. Вони нічим не відрізняються від нас. Такі ж люди, з такою ж кількістю очима і посмішками. Тільки вони... інші. Вони не знають воєн і не марять корпораціями. Свою планету вони називають Елізіум-9.

— Елізіум? Звучить як назва готелю на курорті, — вставив Грім, але вже без колишньої злості.

— Це живий, зелений світ, — підхопила розповідь вчена. Вона переодяглася у комбінезон, на якому зазначалося ім’я — Олена. — Там немає сонця, як на Землі, але Елізіум має власне джерело енергії — Ядро Гармонії. Це гігантський природний кристал у центрі планети, який випромінює м’яке тепло і світло. Вони цінують екологію понад усе. Кожен їхній дім вписаний у ландшафт, кожна машина працює в симбіозі з природою. Вони прийняли нас як друзів. Дехто з нашого персоналу навіть попросив залишитися. Четверо оселилися там, завели сім’ї. Про це знали лише ми, вузьке коло вчених.

Віра похитала головою, намагаючись усвідомити масштаб таємниці.

— То ви приховували не паливо... ви приховували цілу планету?

— Коли ми дізналися, що “Газ-Простір” закриває проєкт і планує… нашу ліквідацію, — продовжив Аркадій, — ми остаточно переконалися: ці люди, ці жадібні пацюки з корпорацій, не варті того, щоб знати про Елізіум. Вони прийдуть туди не як гості, а як загарбники. Вони висмокчуть Ядро Гармонії, як висмоктали ресурси нашої системи. Ми не могли привести їх туди.