26.

Грім кілька секунд мовчки дивився на андроїда та важко дихав. Його великі, пошрамовані долоні міцно стиснулися в кулаки, а на шиї напнулися жили. Нестерпне, задушливе безсилля тиснуло йому на груди. 

— Слухай, роботе, — нарешті процідив він, кивнувши в бік коридору. — Дай нам п’ять хвилин приватної розмови. Нам треба провести таємно нараду…

— Обираєте найбільш успішну стратегію порятунку вчених! — “вгадав” адроїд і слухняно розвернув свою платформу. — Звісно. Не заважатиму. Покличте мене, коли будете готові. Переходжу в режим очікування у суміжному відсіку.

Коли дзижчання сервоприводів стихло, Грім зірвався. Він із розмаху вдарив кулаком по металевій панелі термінала. Гуркіт рознісся порожньою лабораторією, наче постріл.

— Ну що, приїхали?! — він розвернувся до Віри. Його очі палали справжнім, непідробним розпачем. — Ти це чула? Ніяких скарбів ми не отримаємо. Тут тільки купа заморожених вчених! Який нам зиск з цих напівфабрикатів?

— Їх можна розбутити... — почала Віра, але він перервав її помахом руки.

— Мені байдуже на них! Я не волонтер і не рятівник. Я знищив “Сарану”. Я підставив себе під приціл “Газ-Простору”, а власну дитину ледь не втратив через зрадників. Я летів сюди через усю галактику на сраному “Циклоні”! І заради чого? Щоб подивитися на сплячих вчених? Та на біса вони мені здалися?!

Він почав міряти залу широкими кроками, активно жестикулюючи.

— Так, слухайте сюди. План міняється на більш раціональний. Спробуємо вичавити бодай трохи вигоди зі свого становища. Робимо так: вивалюємо ці капсули із вченими у шлюз. Один натиск на кнопку — і ці сплячі красуні летять у відкритий космос. Це гуманно, адже вони навіть не прокинуться. Потім ми забираємо “Ефір” собі. Ця бляшанка коштує неймовірних грошей. Кататися на ній ми, на жаль, не зможемо, але якщо порізати її і здати на брухт у нейтральних секторах, то можна заробити собі на хліб. Поділимо все по-чесному — сімдесят на тридцять. Ну як? 

Від почутого Віра на мить заніміла. Вона дивилася на Грома, не вірячи власним вухам. Навіть Яся, яка до цього тихо стояла поруч, широко розплющила очі й мимоволі зробила крок назад.

— Ти... ти зараз серйозно? — голос Віри тремтів від обурення. — Громе, ти ж обіцяв! Ти казав, що з піратством покінчено! Казав, що плануєш почати життя з чистого аркуша! І що? Твоє нове життя починається з масового вбивства людей? Ці вчені пожертвували собою! Вони чекали пів століття, щоби би? Щоб їх викинули у відкритий космос?

— Це логіка виживання, Віро! — гаркнув він у відповідь. — Або ми, або вони! З ними ми — мішені. Без них — ми багатії!

— Ні! — раптом вигукнула Яся. Вона виступила вперед і з викликом подивилася на батька. — Тату, так не можна! Вони ж живі! 

— Не такі вже вони і живі…

— Вони все ще здатні відкрити космос для людей! Ти ж сам казав, що їхні розробки змінять світ. А ми пожертвуємо усім цим, щоб заробити на металобрухті? Павлович помер не для цього! 

Грім завмер. Він дивився на доньку, потім на Віру. В її погляді було стільки зневаги, що йому стало фізично ніяково. Він відкрив рот, щоб щось заперечити, але слова застрягли в горлі.

— Ти більше не вбивця, Громе, — тихо, але твердо додала вона. — Тепер тільки добрі справи. Якщо доля привела нас сюди, значить, ми зобов'язані розбудити їх і врятувати… якось. 

Грім здувся, наче проколота шина. Він опустив голову і з силою потер обличчя долонями.

— Ви... ви хоч розумієте, на що підписуєтесь? — почав він знову бубоніти, але вже без колишньої люті. — Ми залишимося з голою дупою. 

— Але, можливо, вчені знають, як вилікувати Ясю… Власне, це ж наше головне завдання. 

— Гаразд! Хай буде по-вашому. Будемо святими мучениками, — здався Грім. — Потім не кажіть, що я не попереджав. 

Він підійшов до дверей і гучно крикнув:

— Гей, андроїде! Веди нас до своїх підсніжників. Подивимося, що з ними можна зробити.

Андроїд мовчки виїхав із суміжного відсіку. Своїм червоним оком-камерою зафіксував закінчення “наради” та промовив:

— Слідуйте за мною, — він повернув гусеничну платформу в бік вантажного ліфта. — Нам треба спуститися на нижній поверх. 

Віра, яка слухняно рушила за ним, раптом зупинилася.

— І що значить “сімдесят на тридцять”?! — вигукнула вона, штовхаючи Грома у плече. — Ти так не жартуй! Бо сам полетиш у відкритий космос.