25.

Сектор Нуль зустрів їх важкими гермозатворами, які неохоче розповзлися в боки, відкриваючи шлях до самого серця "Ефіру". Якщо решта корабля нагадувала холодний склеп, то головна лабораторія була схожа на застиглий храм науки.

То була велетенська куляста зала. Її стіни губилися десь високо вгорі, у темряві, яку не могли пробити навіть тьмяні аварійні лампи. Повсюди височіли прозорі капсули, схожі на скляні кокони, у яких колись вирощували кристали чи тестували реакції. Тонкі маніпулятори завмерли над робочими столами, наче пальці піаніста, що перервав гру на середині ноти.

Для Ясі це місце не було моторошним. Для неї воно здавалося магічним.

— Ваау! Дивись, Віро! — дівчинка зупинилася біля однієї з панелей, де під склом мерехтіли різнокольорові рідини, що за десятиліття перетворилися на густий осад. — Це схоже на підводний світ! А там... там справжній робот-рука? Тату, пам’ятаєш ми бачили такий на станції обслуговування?

— Пам’ятаю.

— Цікаво, чи може він малювати? Може, увімкнемо його? 

Віра спробувала посміхнутися, але її серце стискалося. З кожною хвилиною, їй ставало все більш моторошно. Здавалося, що кожен предмет тут просякнутий відчаєм людей, які в паніці кидали свої мікроскопи та планшети, знаючи, що за ними йдуть убивці. Вона дивилася на перекинутий стілець, на розсипані папери, які вже неможливо було прочитати, і відчувала на потилиці подих історії, що закінчилася катастрофою.

Але для Грома то був кошмар іншого штибу.

Він не дивився на колби. Він кидався від одного термінала до іншого, наче поранений звір у клітці. Його важкі чоботи гучно гупали по металевій підлозі, розбиваючи тишу лабораторії.

— Нічого... — прохрипів він, вириваючи з гнізда порожній корпус системного блоку. — Порожньо! Віро, тут абсолютно порожньо!

Грім вихопив планшет з одного із тримачів, але екран лише блимнув повідомленням про критичну помилку пам'яті. Він зазирнув у серверну шафу — всі накопичувачі були вирвані з корінням.

— Де вони?! — він закричав так гучно, що Яся злякано відсахнулася від скляної колби і сховалася за спину Віри. — Мали ж бути копії! Зразки… Карти пам'яті, роздруківки, бодай чернетки! Вони не могли знищити доробок усього свого життя. 

— Тату, ти зламаєш стіл... — тихо промовила Яся, бачачи, як Грім у ярості змахнув зі стільниці купу порожніх контейнерів.

— Нехай ламається! Все це залізо без даних — просто купа брухту! — Грім дихав важко, його обличчя почервоніло, а кулаки зжалися так, що побіліли кісточки пальців. Розчарування накрило його важкою плитою: мрія про безхмарне майбутнє розсипалася на порох. 

Віра обережно підійшла до нього.

— Громе, зупинись. Подивися на мене. Ми не все обшукали. Це величезний корабель, тут сотні схованок. Вони не могли просто знищити все. В такому разі навіщо створювати карту з можливістю повернутися. Логічно? Можливо, тут є якийсь фізичний архів? Сейф із посиленим захистом? Щось, що не залежить від живлення комп'ютерів? Подумай, вони ж були вченими, розумними людьми…

Грім різко розвернувся, його очі палали диким, майже божевільним вогнем.

— А я думаю, що ці вчені були параноїками, Віро! Вони розуміли, якщо Газовики прийдуть, вони шукатимуть сейфи першими! Можливо, вони спеціально придумали цей трюк зі сферою, аби посміятися з тих, хто сюди дістанеться. Це така витончена помста…

— Ви помиляєтесь. Вчені “Ефіру” не планували помсту. Але вони дійсно були занадто розумними, аби зберігати свої розробки у сейфі, — раптом пролунав голос.

Той голос не належав людині. То був рівний, позбавлений емоцій синтезований звук, що йшов звідусіль і нізвідки водночас. Він прокотився куполом лабораторії, змусивши завібрувати порожні колби.

Всі троє завмерли. Грім миттєво, на інстинктах, вихопив пістолет, закриваючи собою Ясю. Дівчинка вчепилася в куртку Віри, затамувавши подих. Віра відчула, як її серце пропустило удар, а холодна хвиля жаху пройшлася хребтом — цей голос звучав так, наче сама смерть вирішила нарешті заговорити з ними.

— Хто тут?! — гаркнув Грім у темряву, що залягала між стелажами. — Виходь, бо я рознесу цю лабораторію вщент! Мені вже нема чого втрачати!

З глибини архівного відсіку почулося тихе, ритмічне дзижчання сервоприводів. З темряви повільно виїхав андроїд. То виявилася стара, побита часом модель сервісного робота: замість ніг у нього була масивна гусенична платформа, яка з тихим скреготом пересувалася по металу. Замість обличчя — чорний скляний екран, на якому зараз пульсувала єдина біла лінія в такт його мовленню. Металевий корпус андроїда був вкритий вм'ятинами та густим шаром пилу, а один маніпулятор висів нерухомо, проте його камера-око світилася тривожним червоним світлом.

Робот зупинився за кілька метрів від них, нахиливши свою квадратну голову набік, наче вивчаючи дивних, галасливих істот, що наважилися порушити спокій його вічного чергування.