24.1

Люк "Циклона" відчинився з таким скреготом, наче корабель стогнав від занадто довгої мандрівки, для якої він був занадто старим. Власне, Віра почувалася приблизно так само. Вона насилу вилізла зі сміттєзбиральника і ледь на впала, бо ноги затерпли та не слухалися. На неї дихнуло холодом — застояним, мертвим повітрям об’єкта, який десятиліттями спав, дрейфуючи у космосі. 

— Ласкаво просимо на цвинтар прогресу, — прошепотів Грім, ступаючи на металеву палубу шлюзу. — Обережно. Пересувайтесь маленькими кроками.

— Нічого не видно… 

Навколо панувала абсолютна, майже фізична пустка. Темрява була такою густою, що промені їхніх ліхтарів здавалися безсилими вогниками сірників у бездонному колодязі. Жодної лампочки, жодного сигналу датчика. Тільки ритмічне сопіння Ясі, яка слухняно вчепилася в руку Віри та не відпускала.

— Сподіваюся, що ми не помилилися адресою, — Віра повела ліхтарем по стінах. Промінь вихопив шар сірого пилу на терміналах і якісь дроти, що звисали зі стелі, наче засушені ліани. — Тут моторошно. 

— Ми точно на місці, — буркнув Грім, посвітивши ліхтарем на емблему корабля. — Гей, "Ефір"! Є хто живий? Ми прийшли з миром!

— … щоб забрати все цінне, — додала Яся. 

Відповіддю була тиша. Така глибока, що Віра чула кожен удар власного серця. Кроки по металевій решітці відгукувалися металевим “дзинь”, що розносилося нескінченними коридорами.

— Чорт забирай! — Віра здригнулася, коли її промінь натрапив на скафандр в кутку за склом. — Треба увімкнути електрику, бо я ризикую накласти у штани.

— Стримуйся, Віро. На тобі занадто дорогі штани, — зауважив Грім.

Вони блукали кораблем майже годину. "Ефір" виявився велетенським лабіринтом із порожніх житлових модулів та занедбаних оранжерей, де рослини давно перетворилися на крихкий попіл. Уява Віри розігралася. Їй здавалося, що тут оселилися космічні мутанти, а кожна темна ніша спостерігає за ними тисячами невидимих очей.

Нарешті, у технічному секторі "B-4", Грім знайшов щитову. 

— Ну що ж, — він заніс руку над масивним важелем. — Якщо зараз усе вибухне, вважайте, що це був яскравий фінал нашої експедиції. 

Він рвонув важіль на себе. Усередині конструкції щось здригнулося. Десь глибоко в нутрощах прокинувся старий реактор — він закашлявся, загарчав, і раптом під стелею спалахнули тьмяні помаранчеві лампи аварійного освітлення. Електрика потекла жилами об'єкта, наповнюючи простір низьким, ледь чутним гулом.

— О, стало набагато краще, — Віра скептично оглянула коридор, який у напівтемряві виглядав ще моторошніше, ніж у повній пітьмі. — Тепер ми принаймні побачимо, хто нас з’їсть.

Яся підійшла до центрального термінала, який з писком ожив. 

— Тату, дивись! Це карта корабля.

На екрані висвітилася схема. Довга тонка лінія вела через три сектори до масивної кулястої споруди, позначеної як "Головний корпус наукової лабораторії: Сектор Нуль".

— Отам вони і ховають наше майбутнє, — Грім ткнув пальцем у квадратик на дисплеї. — Формули, розрахунки, зразки палива. Туди нам і треба. Ходімо. Йдіть за мною. Крок у крок. Бо ж раптом вчені залишили не тільки свої доробки, а й розтяжки…

— Дуже заспокійливо, капітане, — Віра міцніше стиснула долоню Ясі. — Чому ти не казав про розтяжки, коли ми блукали без світла?!

Вони рушили в глибину "Ефіру". Попереду чекала лабораторія, і десь там, за зачиненими герметичними дверима, ховалася причина того, чому цей науковий корабель перетворився на привид у замерзлій порожнечі.

Яся раптом зупинилася. Кожен м’яз у її тілі напружився. 

— Віро, ти чуєш? — прошепотіла вона. 

— Що, сонечку? 

— Хтось наче шепоче… під підлогою.

Віра завмерла, відчуваючи, як по спині пробіг крижаний піт. У голові відразу з’явилися кадри з сотень фантастичних бойовиків та фільмів жахів, які вона передивилася за своє життя. Якщо ці фільми чомусь її і навчили, так це тому що на великому закинутому кораблі тебе завжди хтось намагатиметься вбити. Ну або ж використати твоє тіло для інкубації нових особин, це вже як пощастить. 

 — Це просто вентиляція, Ясю. Старі труби, — впевнено сказала вона, хоча в самої волосся на потилиці стало дибки. — Громе, скажи їй, що це труби.

Грім не відповів. Він на всяк випадок перевірив кількість патронів у пістолеті та поплескав доньку по плечу. 

— Так, — процідив, видушуючи посмішку. — Це лише протяги у трубах. Сподіваюсь…