23.1

Яся заснула прямо на пілотському кріслі, згорнувшись калачиком під величезною, засмаленою курткою Грома. Та була їй наче важка ковдра — груба, із запахом пороху, машинного мастила і поту. Світло від Сфери, що тепер височіла на центральній консолі, м’яко пульсувало блакитним, вихоплюючи з напівтемряви кабіни втомлені обличчя дорослих. 

Віра вже годину нерухомо стояла біля ілюмінатора. Вона дивилася в нескінченність підпростору, де зірки розтягувалися в суцільні білі нитки, схожі на волокна велетенського павутиння. 

Грім помітив її заціпеніння. Він важко підвівся. Травми від бою зі Штирем дали про себе знати, тому він застогнав так гучно, що ледь не розбудив Ясю.

— Курва… Почуваюся старим дідом… — пробурмовтів, кидаючи стривожений погляд на доньку.  Переконавшись, що мала не прокинулася, він підійшов ближче до Віри, але зупинився на відстані кроку. — Віро, — тихо покликав він. — як ти? Сумуєш через Павловича?

— Так, — зізналася та. 

— Послухай… Я не змушував його. Ти ж знаєш, Павловича неможливо було змусити робити те, чого він сам не хотів. Цей гівнюк був впертішим за нас з тобою разом узятих, — він спробував пожартувати, але голос зрадницьки сіпнувся. — Це був його вибір. І, чесно кажучи… це був доволі мудрий вибір, як для штучного інтелекту. 

— Він завжди скаржився, що йому затісно в рамках бортових систем. Завжди прагнув більшого… — Віра згадала, як бубонів Павлович, коли йому доводилося збирати сміття. — І він цього досяг. 

— Не кожному ШІ випаде така честь. 

Віра повільно кивнула, не відводячи погляду від розмитих зірок.

— Я знаю, Громе. Я все це розумію. Павлович завжди любив ефектні виходи. Але… мені потрібен час, щоб звикнути. Звикнути до цієї тиші. Раніше я знала, що він завжди відповість якоюсь дотепною гидотою, навіть якщо я його не питаю. А тепер… ця тиша тисне на мене. 

Грім хотів дібрати слова, щоб підтримати Віру, але він ніколи не був красномовним. Вирішив, що у цій ситуації доречніше промовчати. Він дістав з аптечки старий медичний сканер. Підійшов до Ясі і обережно, майже не дихаючи, провів сенсором над її головою. Прилад неголосно запищав. Грім вдивився в екранчик, на якому крихітна зелена крива пульсувала в такт серцебиттю дівчинки.

— Температура в нормі, рівень кисню у крові на межі критичного… але бувало і гірше, — прошепотів він, і в його очах промайнуло полегшення, яке не купиш за всі кредити галактики. — Організм тримається. 

— Вона сильна дівчинка. 

— Так… дуже сильна, — він повернувся до консолі і по-діловому змінив тему. — Карта показує, що нам летіти ще три дні. Пального має вистачити. Якщо ми не будемо влаштовувати бенкетів, то і сухпайків також. Але… — він нахмурився, вивчаючи показники енергоспоживання. — Як повертатися назад, я поки не уявляю. Резерви будуть на нулі. Будемо сподіватися, що на “Ефірі” знайдеться інструкція з повернення на Землю.

— Або нас підберуть Газовики, — додала Віра, нарешті відійшовши від ілюмінатора.

— І це можливо, — похмуро погодився Гром. — Ми не знаємо, чи немає за нами хвоста. Сфера маскує наш слід, але “Газпростір” ніколи не відпускає здобич. Особливо ту, що призведе до краху корпорації. Треба готуватися до гіршого.

Віра сіла на край технічної лави, обхопивши коліна руками.

 — Громе, а що все ж таки з “Сараною”? Ти зможеш повернути її?

Обличчя Грома здригнулося. На мить у ньому промайнула тінь смутну від усідомлення, що він втратив частину власної історії. 

— “Сарана” була розкішною… Вона мала характер і коштувала купу грошей. Я її обожнював. Проте після наших в Павловичем маніпуляцій рейдер перетворився на дуже яскраве фаєр-шоу. 

— Їй гаплик?

Шрім кивнув і додав із жорсткою напівпосмішкою:

 — З позитивного — разом із нею зникли і люди Штиря. Уявляю їхні пики в останні секунди… хоча, мабуть, вони нічого й не встигли зрозуміти. З негативного — мого дому більше немає. Але знаєш що? Це навіть на краще. Я все одно не повернуся до минулого життя.

Грім опустився на підлогу поруч із кріслом Ясі, дивлячись на свої великі, пошрамовані руки. 

— Знаєш, Віро, увесь цей час мені здавалося, що я найрозумніший. Що можу маніпулювати, дурити, силою отримувати все, чого забажаю. Але зрада команди, викрадення Ясі,… і те, як легко я втратив свій корабель… це карма. Прилетіла з великим запізненням і дала під дих. Штир мав рацію. Я дійсно занапастив стільки людських життів, що вистачило б на невелику планету. І лише коли ледве не втратив власну дитину, я по-справжньому відчув, якою мерзотою був.

Він глянув на Сферу, що продовжувала безмовно вести їх вперед. 

— Штир не гірший за мене. Він просто моє дзеркало. Я дивився на нього, а бачив себе колишнього…

Віра підсунулася до нього і обережно поклала руку на його плече. 

— Кожен має шанс виправитися, Громе. 

Гром підвів погляд. У блакитному сяйві Сфери його очі здавалися світлішими, ніж зазвичай. 

— Я збираюся скористатися цим шансом. Дякую, що підримуєш мене.

— Хтось же має…

Він знову глянув на доньку, яка уві сні щось промурмотіла і щільніше загорнулася в його куртку. 

— Три дні, — повторив тихіше. — Три дні, і ми побачимо, чого були варті всі наші зусилля. 

Кабіна знову поринула у мовчання, але тепер воно не було таким гнітючим. Десь глибоко в надрах Сфери мільярди алгоритмів продовжували свою роботу. Вірі на мить здалося, що серед технічних шумів вона все ж таки почула коротке, ледь вловиме цифрове зітхання — наче Павлович, де б він зараз не був, схвалив їхню розмову.