23.

В тісній кабіні “Циклона” панував блаженний спокій, який буває лише після великої бурі. Гром втомлено відкинувся на спинку крісла пілота, заплющивши очі. Його важке дихання поступово вирівнювалося.

— Павловичу… — прохрипів він. — Дякую. Без тебе ми б досі сиділи під прицілами найманців Штиря. Ти усіх нас врятував.

— Ви були чудовою командою! — погодилася Віра. — Такі молодці!

ШІ нічого не відповів, лише на мить висвітив на головному екрані смайлик — знак того, що він почув. Грім різко розвернувся в кріслі і притягнув до себе Ясю. Він обіймав її так міцно, наче намагався втиснути маленьке тільце у свої груди і тим самим захистити від усього всесвіту. Він цілував її заплутане волосся, шепочучи слова, які Віра ніколи не сподівалася почути від запеклого пірата.

— Пробач мені, сонечку… Пробач за все. За цих бандитів, за страх, за те, що змусив тебе пройти крізь пекло. Не на таке дитинство ти заслужила. Геть не на таке! — ледь не схлипував. — Як ти почуваєшся? Ти нічого не забила?

— Зі мною все добре, — відповіла Яся, притулившись щокою до батькового плеча. — Тільки…

— Тільки що?!

— Я хочу їсти, — посміхнулася.

— О, звісно! Зараз… зараз все буде, — Грім заходився нишпорити у шафці для інвентарю. — Я наказав хлопцям покласти сюди свіжі сухпайки. Сподіваюся, вони послухалися… А, є! Ось вони. Ти будеш пюре з м’ясом?

— Так. 

— Вже готую…

Віра спостерігала за діями Грома та більше не впізнавала у ньому грозу криміналу. В першу чергу він був батьком. Переляканим, турботливим і… щасливим, принаймні у цей момент. 

— Це була наша остання пригода, обіцяю, — промовив він, дивлячись на доньку, але Віра відчувала, що ці слова звучать і для неї. — Після “Ефіру” — все, крапка. Жодного піратства, жодної стрілянини. Ми тебе вилікуємо, знайдемо найкращих лікарів у центральних секторах. Я куплю справжній будинок… десь на тихій станції з хорошою екологією. Обов’язково неподалік від Віри. Буду вирощувати органічні овочі і фрукти. 

Він говорив це настільки щиро, що Яся повірила та посміхнулася, а Віра відчула, як до горла підкотився клубок. Це була мрія — крихка, майже неможлива, але така тепла, що зігрівала душу. 

Раптом з динаміка біля Віри пролунав ледь чутний голос Павловича. Він звучав інакше — м’якше, без звичної цифрової іронії. 

— Віро… Віро, ти чуєш мене? — прошепотів він. 

— Чую, Павловичу. Як відчуття? Приємно повернутися у рідні стіни?

— Мені треба тобі дещо сказати… Я маю йти. Далі ти без мене. Залишайся сильною. Ніколи не здавайся, що б не трапилося. Ти дуже сильна. Сильніша, ніж можеш уявити. Пам’ятай… твоя компанія була для мене найбільшим щастям, на яке тільки може розраховувати штучний інтелект.

Віра завмерла, не розуміючи, до чого він хилить. 

— Павловичу? Що ти таке кажеш? Звідки така ніжність раптом? Ти ж…

Але він не відповів. 

— Павловичу? ПАВЛОВИЧУ!

Кілька хвилин тиші, а потім кабіна “Циклона” раптом здригнулася. Старий сміттєзбиральник завібрував так, наче потрапив у потужний гравітаційний потік. Навігаційна панель спалахнула каскадом помилок, по екранах пішли перешкоди, і за мить усе згасло. 

Раптом із металевої шафки над пультом керування вирвалося сліпуче блакитне сяйво. Світло було настільки інтенсивним, що пробивалося крізь щілини дверцят, заливаючи всю кабіну небесним вогнем. Яся скрикнула та затулила очі долонями. Грім здивовано піднявся, мружачись від блиску.

— Що за… — він обережно простягнув руку і відчинив шафку.

Там пульсувала Сфера. Вона більше не була мертвим металевим артефактом. Тепер вона дихала світлом. Грім обережно дістав її і поставив на центральну консоль. Тієї ж миті над Сферою розгорнулося голографічне диво — мільярди вогників склалися у складну тривимірну карту секторів, про які не знали жодні зіркові атласи.

Віра дивилася на це сяйво і все зрозуміла. Павлович прийняв рішення. Він попрощався і добровільно синхронізувався зі Сферою. Найкращий друг Віри віддав свої обчислювальні потужності, свою пам'ять, усю свою цифрову особистість, щоб стати “мізками” цієї карти. Тепер він не просто супроводжував їх — він став самим шляхом.

— Дивись, Віро! Вона працює! — вигукнув Гром у захваті, спостерігаючи, як “Циклон” сам розвертається на новий курс. — Ми це зробили! Ми йдемо до “Ефіру”!

Грім сміявся, Яся з цікавістю тягнулася пальцями до голограми, а Віра мовчки кивала, відчуваючи неймовірний смуток. Карта вела їх вперед, до мрії про краще життя, але ціною цієї мрії став її найкращий друг. І яким би гарним та заможним не було майбутнє, у ньому все одно зберігатиметься порожнеча від його втрати.