22.

Віра сиділа на холодній палубі, притиснувшись спиною до переборки. Голова все ще гула від удару, а перед очима плавали темні плями, але вона вперто чіплялася за залишки свідомості. Поруч, згорнувшись клубочком, тремтіла Яся. Віра обійняла її та притисла для себе.

— Все буде добре, — шепотіла до дівчинки, як мантру. 

— Звідки ти знаєш? 

— У мене… у мене є чуття. 

— Щось твоє чуття не врятувало тебе від удару по голові… — хмикнула Яся, та все ж обійняла Віру у відповідь. 

Штир, переступивши через закривавлений поріг шлюзу, окинув рубку хазяйським поглядом.

 — Чого чекаємо? — гаркнув він, вказуючи пістолетом на Грома. — Діставай свою бісову карту. Я хочу бачити шлях до грошенят. Неси Сферу, ШІ, що там ще тобі треба… і вмикай її негайно!

Грім завагався. Його пальці на мить завмерли над панеллю доступу. Він на мить обернувся. Його погляд зустрівся з очима Віри. Це був не той погляд загнаного у кут звіра, який вона бачила хвилину тому. У глибині його зіниць спалахнув короткий, майже невловимий вогник — сигнал, зрозумілий лише тим, хто звик виживати всупереч обставинам. То було мовчазне прохання не здаватися. 

Віра ледь помітно кивнула, відчуваючи, як слабка надія починає зігрівати її заціпеніле тіло.

— Сфера вже підключена до головного ядра, — глухо промовив Грім. — Але вона не спрацює на “Проваллі”. Магнітні аномалії станції глушать сигнал. Аби карта до “Ефіру” активувалася і ШІ зміг прокласти курс, нам треба вийти у відкритий космос.

Штир підозріло примружився, але жадоба переважила обережність.

 — Ну гаразд. Тоді до справи! Займай крісло пілота! Хоча ні... — він штовхнув Грома плечем. — Я сам поведу “Сарану”. Хочу, аби цей корабель відчув руку нового капітана. А ти сиди поруч і не заважай. Якщо знадобиться твоя допомога, я скажу. 

— Мені можна підійти до доньки? — запитав Грім. — Хоча б на хвилинку.

— Ні!

Штир по-хазяйськи вмостився в крісло, його пальці почали незграбно бігати по сенсорах. Він не знав, що кожен його рух, кожне натискання клавіші фіксується невидимим оком. Павлович мовчав. Його не було на екранах, він не коментував помилки нового “капітана”, не іронізував. Він зачаївся в глибинах коду, наче хижак у темних водах.

Віра спостерігала за Штирем. Той виглядав майже сп’янілим від влади, не помічаючи, що Грім занадто спокійно сприйняв зміну пілота. Ні. Тут явно було щось не так…  

Корабель здригнувся — двигуни почали набирати потужність.

“У нього є план”, — промайнуло в голові Віри. — “Він збрехав про Сферу і виводить нас у космос не для Штиря. Він виводить нас туди, де Павлович матиме повну свободу дій”.

Вона міцніше обійняла Ясю, готуючись до того, що зараз почнеться справжня гра.

“Сарана” здригнулася всім своїм чорним корпусом. Потужний гул двигунів перейшов у низькочастотну вібрацію, від якої затремтіли зуби. Віра відчула, як її втиснуло в палубу. Крізь ілюмінатори було видно, як зазубрені краї станції повільно відступають, розчиняючись у нескінченній темряві, засіяній холодними цятками зірок. Мить — і важка гравітація “Провалля” зникла, замінившись легкою, ледь відчутною роботою внутрішніх стабілізаторів. Вони були у відкритому космосі.

Штир, чиє обличчя лисніло від поту та азарту, різко розвернув крісло пілота.

— Досить милуватися зірками, Громе! — гаркнув він, тицяючи пальцем у бік навігаційної консолі. — Станція далеко, перешкод немає. Все, як ти й просив. Активуй карту! Я хочу бачити шлях до “Ефіру” прямо зараз. Живо!

Грім мовчки підвівся і підійшов до клавіатури бортового комп'ютера. Його обличчя залишалося кам'яним, але в рухах з'явилася та сама впевнена точність, якої Вірі так бракувало в останні години. Він сів біля панелі. Його пальці почали стрімко літати по клавішах, вибиваючи дрібний, ритмічний звук.

Штир навис над ним, як стерв'ятник, вдивляючись у рядки символів, що миготіли на екрані.

— Що це за хрінь? — підозріло запитав він, мружачись. — Чому я не бачу карти? Що ти там друкуєш?

— Це 64-бітний протокол дешифрування, — спокійно, майже механічно відповів Гром, не припиняючи роботи. — “Сарана” захищена кодом доступу. Скільки років працюєш тут, а так нічому не навчився? 

Штир незадоволено буркнув і відступив на крок, продовжуючи тримати руку на зброї. Він не розумівся на подібних тонкощах, і Грім це знав.

Віра раптом помітила те, чого не бачили Штир та його люди. Корабель почав оживати. То не було звичайне гудіння систем. Панелі на стінах почали ледь помітно пульсувати синім світлом, у такт натисканням клавіш. “Сарана” відгукувалася на команди Грома, наче вірний пес, що почув знайомий свист. Віра придивилася до екрана — символи лише на перший погляд здавалися нісенітницею. А здалеку було видно, що це окремі речення. Грім не ламав код безпеки “Сарани”! Він писав прямі вказівки Павловичу, обходячи візуальний інтерфейс, щоб Штир нічого не запідозрив.

Вона відчула, як по спині пробіг морозець. Надія, тонка і гостра, проколола серце. Віра обережно підсунулася ближче до Ясі.

— Слухай мене уважно, — прошепотіла вона їй на вухо, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — Приготуйся. Зараз щось буде.

Яся підняла на неї налякані очі. 

— До чого приготуватися, Віро? Що тато робить?

— Я й сама не знаю достеменно, — зізналася Віра. — Але скоро тут стане дуже гаряче. Просто тримайся за мене, не панікуй і роби все, що я скажу.

Вона бачила, як Грім на мить затримав палець над клавішею “Enter”. Його погляд знову ковзнув по Вірі — короткий, пронизливий, наказовий. Гравітація в рубці на мить здригнулася, ніби “Сарана” зробила глибокий вдих перед стрибком.