21.1

Кожен крок по металевих плитах станції віддавався у потилиці Віри глухим болем, але ще болючішим було наближення до знайомого силуету "Сарани". Її вели грубо, штовхаючи в спину, а маленьку Ясю найманець просто цупко тримав за комір куртки, наче спіймане на смітнику кошеня.

Коли вони ступили на опущений трап рейдера, повітря в шлюзі здалося Вірі густим і наелектризованим. Грім стояв у центрі залу, оточений озброєними людьми Штиря. Його зазвичай непохитна постать зараз здавалася надломленою. Побачивши доньку, він здригнувся всім тілом, а на його обличчі промайнула суміш невимовного жалю та дикого, паралізуючого жаху.

— Ясю! — його голос зірвався, ставши хрипким і невпізнанним. — Як, ти маленька?

Він зробив різкий крок вперед, забувши про приціли автоматів, спрямовані йому в груди, але Штир миттєво перегородив шлях, виставивши руку. Найманці позаду Віри синхронно клацнули затворами, притиснувши дуло пістолета до її скроні.

— Ані руш, капітане! — вишкірився Штир, насолоджуючись кожною секундою своєї тріумфальної вистави. — Відтепер ти навіть говорити не можеш без мого дозволу. Зрозумів?

Грім зупинився, важко дихаючи. Його очі, налиті кров'ю від безсоння та гніву, металися між заплаканою Ясею та зв'язаною Вірою. Він виглядав морально розбитим — людина, яка звикла перемагати силою, тепер була затиснута в лещата власної слабкості.

Віра втиснула голову в плечі, відчуваючи, як пекучий сором заливає обличчя. Вона не могла змусити себе підняти погляд і подивитися йому в очі. Уся та впевненість, яку він намагався вкласти в неї разом із пістолетом, розсипалася в прах. Вона почувалася нікчемною невдахою. Грім довірив їй найцінніше, що мав — життя своєї дитини, а вона не впоралася. Вона підвела його, підставила під удар, і тепер замість рятівниці стала ще одним важелем тиску в руках зрадника.

— Вибач... — ледь чутно прошепотіли її сухі губи, але звук потонув у шумному диханні розлючених чоловіків. — Вибач, Громе…

Кожна сльоза Ясі, яка тихо схлипувала поруч, пекла Віру сильніше за мотузки на зап'ястках. Вона бачила, як Гром дивиться на доньку — з такою безнадією та болем, що їй хотілося просто зникнути, розчинитися в залізі станції, аби не бачити плодів своєї поразки. Вона була впевнена: він ненавидить її зараз так само сильно, як Штир. І це усвідомлення чомусь гнітило її більше, ніж загроза смерті.

У шлюзі "Сарани" зависла задушлива тиша, яку розрізало лише важке, переривчасте дихання найманців. Грім стояв із порожніми руками, позбавлений своєї сили, своєї зброї і, здавалося, самої волі до опору. Його погляд був прикутий до Ясі.

— Штире, — він знову спробував заговорити. — Відпусти її, благаю. Вона просто дитина. Вона нічого не знає про твої плани, про "Ефір", про Корпорацію. Просто дай їй піти. Виведи її зі станції, посади на будь-який пасажирський шаттл... Я віддам тобі все, що маю. Якщо хочеш, бери "Сарану". Як тобі таке? Корабель, коди доступу, озброєння. Тепер це все твоє. Просто відпусти дівчинку.

Штир почухав підборіддя дулом пістолета, на його обличчі розповзлася огидна, самовпевнена посмішка.

— Оооо… ти віддаєш мені  "Сарану"? — він коротко реготнув, озирнувшись на своїх найманців. — Ти пропонуєш мені те, що я вже забрав, Громе. Твій корабель і так у моїх руках. Твій екіпаж — це вже мої люди. Ти торгуєш повітрям.

— Пожалій її, — Гром зробив крок вперед, притиснувши руку до грудей, ніби намагався вгамувати біль у серці. — Вона хвора. Їй потрібен догляд... Май хоч трохи співчуття.

— Про яке співчуття може бути мова? — Штир скривився. — А ти сильно жалів невдах, чиї кораблі ми пускали на брухт у нейтральних секторах? Ти жалів екіпажі “Газ-Простору”, коли ми випалювали їхні конвої? Може, ти жалів матерів та сестер всіх тих хлопців, яких ти викидав у відкритий космос тільки тому, що вони заборгували тобі кілька сотень кредитів? Ти навіть мого кузена вбив… не пам’ятаєш за що? Ну ж бо, скажи!

— За те що він…

— Голосніше!

— За те що він крав та продавав набої. 

— Вірно. Лише за якісь там набої… Ти ніколи нікого не жалів, Громе. То чому твоя донька має бути винятком?

Гром похитнувся, наче від удару. Віра, яка все ще стояла на колінах під прицілом, бачила, як він згасає. Але Штир ще не закінчив свою гру. Він опустив пістолет і обвів поглядом присутніх.

— Ось мій новий план, — промовив він холодно. — Ми не чекатимемо на здобич тут. Ми полетимо на "Ефір" разом з Громом. Прямо зараз.

Серед найманців прокотилася хвиля невдоволеного гомону.

 — Гей, Штире, домовленість була іншою! — вигукнув один із татуйованих здорованів. — Ми мали взяти корабель і малу як заручницю, поставити ультиматум Грому і звалити! Летіти на "Ефір" — це самогубство. 

— Ти ж сам казав, що не варто світитися перед “Газ-Простором”, — додав інший. — То що змінилося?

— Тихо! — гаркнув Штир, обертаючись до своїх людей. — Спроба цієї баби викрасти дівчинку переконала мене, що Грому не можна довіряти. Він викине новий вибрик, щойно ми його відпустимо. Дитина в полоні його не зупинить, а навпаки — підштовхне на якусь відчайдушну дурість, щоб визволити її. Я буду на борту і все контролюватиму. Буду бачити кожен його рух. Ми заберемо скарби, дістанемося безпечного місця, а вже потім я вирішу, як позбутися капітана та його непотребу.

Він зробив паузу, дивлячись на своїх людей з неприхованою зневагою.

 — Якщо хтось не згоден ризикувати заради мільярдів кредитів, провалюйте з "Сарани" прямо зараз. Мені не потрібні сцикуни. 

Троє найманців перезирнулися. Вони були професіоналами, але не самогубцями. Наражати себе на переслідування Корпорації у гонитві за нехай чисельними, але все ж міфічними багатствами, здавалося їм божевіллям. 

— Ми виходимо з гри, — сказав їхній лідер, опускаючи гвинтівку. — Вибач, Штире, але ми не хочемо ризикувати. А тобі… удачі. 

Вони розвернулися і мовчки почали спускатися по трапу, не озираючись назад. Штир дивився їм у спини з дивною, майже спокійною посмішкою.