21.

Віра пробиралася технічними тунелями “Провалля”, намагаючись не дихати на повні легені. Десь над головою гуркотіли вантажні платформи, у стінах вили зношені вентилятори, а з розірваних магістралей зі свистом виривалася брудна пара. Під ногами хлюпала масляниста жижа, в якій плавали недопалки та пластикове сміття. Кожен крок був випробуванням для нервів — у цьому постійному гуркоті було надто легко проґавити чужі кроки.

Орієнтуватися доводилося навпомацки. Пам’ять підкидала уривки схем, але іржаві вказівники на стінах були заляпані мазутом або навмисно збиті. Віра відчувала, як піт застилає очі, а пальці судомить від того, як сильно вона стискає руків’я “Жала-х9” у кишені. Вона усвідомила, що не впізнає себе. Немов з моменту, як до її рук потрапила Сфера, її особистість, життя та доля змінилися. Більше не було технічної працівниці, двірнички Віри. Тепер вона стала частиною небезпечного, брудного механізму, кожна помилка у якому може стати фатальною.

Коли вона нарешті дісталася заднього двору “Утиль-Про”, сморід паленої ізоляції став майже нестерпним. Бідна дитина… вона і так хвора, а тут остаточно зіпсує своє здоров'я! 

Віра пригнулася та почала підкрадатися ближче. Біля напіввідчинених дверей стояли два охоронці. Вони палили саморобні цигарки та перемовлялися, намагаючись перекричати гуркіт сусідньої компресорної установки.

— Гадаю, треба вимагати збільшення оплати, — гаркнув один, спльовуючи в калюжу мастила. — П’ятсот кредитів — це мінімум за такий геморой!

— І не кажи! Але не думаю, що Штир розщедриться… — відповів інший, нервово поправляючи ремінь автомата. — Швидше б ці кляті переговори закінчилися. Хочеться ясності. 

Віра дочекалася моменту, коли один із них відвернувся, щоб підпалити нову цигарку і прослизнула у магазин, наче тінь, притискаючись до холодних металевих стелажів.

Всередині було трохи тихіше, але повітря здавалося ще важчим. Яся була на тому самому місці. Маленька, беззахисна фігурка у кутку кімнати. Вона спала, згорнувшись калачиком, і навіть уві сні її обличчя було зведене гримасою страху та ненависті. Віра відчула, як у грудях щось боляче стиснулося.

Вона підійшла майже впритул і обережно торкнулася плеча дівчинки.

 — Ясю... це я, Віра. Я прийшла тебе забрати.

Дівчинка розплющила очі. Секунду вона розгублено вдивлялася в обличчя Віри, немов не вірила, що це дійсно вона. Аж потім посміхнулася та потягнула до неї руки. Хотіла скрикнути від радості, але Віра миттєво затулила їй рот долонею. 

— Твій тато чекає. 

— Чому він сам не прийшов?

— Він хотів, але все занадто складно… Йому треба зробити дещо дуже важливе, аби всі ми залишилися у безпеці, — прошепотіла Віра, розуміючи, що така відповідь все одно не вгамує цікавість Ясі. — Нам треба йти. Дуже тихо. Зможеш?

Яся кивнула та піднялася на ноги. Вони почали повільно просуватися до виходу, оминаючи купи розібраних двигунів та розкидані плати. Віра тримала руку на пістолеті, відчуваючи дивний приплив адреналіну. Вона досі не вірила, що все це відбувається насправді. Було враження, наче вона дивиться шалений бойовик, головна героїня якого просто має схожу з нею зовнішність. 

Залишалося всього кілька метрів до дверей, коли Яся, намагаючись переступити через товстий кабель, випадково зачепила ногою порожню залізну каністру. Металевий брязкіт розрізав гул станції, наче удар церковного дзвона.

— Гей! Що там відбувається?! — почувся миттєвий крик зовні.

Охоронці влетіли всередину майже одночасно, на ходу вихоплюючи зброю.

— Заплющ очі, Ясю! Мерщій! — крикнула Віра, штовхаючи дівчинку за масивний верстат.

Час наче розтягнувся. Віра вихопила пістолет, зняла запобіжник. Червона цятка. Навести на середину грудей. Тиснути плавно. Вона натиснула на гачок. Пістолет видав сухий хлопок. Перший охоронець скрикнув і схопився за плече, сповзаючи по стіні. Віра миттєво перевела приціл на другого — той завмер, приголомшений її швидкістю.

— Кинь зброю! — гаркнула жінка. 

Вона вже відчувала перемогу, вже бачила шлях до порятунку. Але раптом за її спиною почувся якийсь звук. Віра не встигла навіть обернутися. Щось масивне і тупе з нищівною силою врізалося їй у потилицю. Світ вибухнув спалахом білого світла, а потім почав стрімко згортатися в чорну крапку. Віра відчула, як ноги підкошуються, а пальці безсило випускають “Жало-х9”. Вона втратила зброю. Операція порятунку провалилася. 

Крізь пелену, що застилала очі, Віра побачила третю постать, яка неквапливо вийшла з тіні дальніх стелажів. Це був старший найманець у важкій броні. Виявилося, що увесь цей час він знаходився всередині магазину.

— Треба ж, яка нахаба. Ледь не вкрала нашу здобич, — пролунав над нею глухий голос.

Поранений бандит підійшов до Віри та припідняв її голову, боляче схопивши за волосся.

— Знайоме обличчя… А це не та жінка, яка перебуває у розшуку разом з Громом?

— Точно! Вона.

— Штир буде задоволений, — вуста найманця розпливлися у хижій усмішці. — Тепер у нас два козирі замість одного.

Марево в очах Віри почало розсіюватися, перетворюючись на пекельний біль у голові. Кожен удар серця відгукувався в потилиці розпеченим металом. Вона відчула під щокою холодну, липку підлогу, що вібрувала від гуркоту станційних генераторів. Поруч хтось важко дихав.

— Штире, чуєш мене? Тут заминка, — бандит говорив у рацію. — Людина Грома ледь не поклала твоїх хлопців. Прийшла за малою. Озброєна, у спорядженні… 

З динаміка донісся тріск, а потім голос Штиря — спочатку спотворений перешкодами, а потім чистий і сповнений такої люті, що Віра мимоволі здригнулася.

— Що?! Дівчинка ще у вас?!

— Обидві у нас. Що з ними робити? — запитав найменець, штовхнувши Віру носком важкого черевика в бік.

— Зв’язати обох! — гаркнув Штир. — Притягніть їх на “Сарану”. Негайно! Я хочу, щоб Грім бачив, як його надія помирає прямо перед його очима. Домовитися мирним шляхом не вийшло… То нехай бачить результат своїх рішень!