20.1

Грім мовчав довгу хвилину. Він стояв посеред вузького коридору “Сарани” і важко дихав. Його погляд сканував Віру — втомлену, з переляканими очима, у робочому комбінезоні, який наскрізь просяк брудом, потом і пилом станції. Він бачив перед собою жінку, яка чудом досі залишалася живою. Та аж ніяк не штурмовика, що здатен врятувати його дитину. 

— Ти? — нарешті видавив він, і в цьому слові було стільки ж скепсису, скільки й відчаю. — Віро, схаменися. Це не залізяки на звалищі перебирати. Там професійні вбивці, які не кліпнуть оком, перш ніж випустити в тебе заряд. Ти хоч раз тримала в руках щось небезпечніше за гайковий ключ?

— Ні. Але у нас немає вибору, — відрізала вона, витримуючи його тиск. — Наша головна перевага — ефект неочікуваності. Я спробую використати її на повну. До того ж, мені завжди щастить. Будемо сподіватися, що й сьогодні удача мені посміхнеться. 

Вена на лобі Грома запульсувала, перекачуючи лють у його крові. Він глянув на синій вогник Павловича на консолі, ніби шукав підтримки у ШІ, але той лише коротко блимнув, підтверджуючи слова Віри.

— Гаразд, — видихнув капітан, провівши долонею по чолу. На якусь мить Вірі здалося, що він намагається приховати сльози, які збиралися у куточках його очей. — Але я не відпущу тебе без відповідного екіпірування. Тобі потрібно переодягнутися та озброїтись. Ходімо. 

Грім швидко повів Віру до житлових відсіків. Там у глибокій ніші за броньованим склом висіло екіпірування, яке явно не призначалося для цивільних. Він витяг звідти пакунок. 

— Одягай. Це комбінований костюм. Я хотів подарувати його сестрі… Тут мікс захисного одягу. Частина — трофеї з “Газовиків”, які намагалися взяти “Сарану” штурмом місяць тому. Частина — вкрадена у перекупів. Такий одяг коштує бозна скільки грошей.

Віра кивнула. Відвернувшись спиною до Грома, вона скинула свій старий, засмальцьований комбінезон. Новий одяг приємно холодив шкіру. Спершу вона натягнула терморегулюючі штани з еластичного полімеру — вони ідеально облягали ноги, не сковуючи рухів. Поверх пішли захисні щитки на гомілки та коліна, явно зняті з десантної броні Корпорації. Матовий метал мав подряпини, але був легким і надміцним.

Куртка була справжнім технологічним дивом: вставки з гнучкого кевлару прикривали життєво важливі органи, а під пахвами та на спині була тонка сітка для вентиляції. На правому передпліччі залишився порожній роз'єм для тактичного комп'ютера — там колись був термінал солдата Корпорації, а тепер зяяла невелика дірка. Віра затягнула ремені на талії, відчуваючи, як одяг стає її другою шкірою.

— Почуваюся, наче супергеройка, — Віра подивилася на своє відображення у дзеркалі. — Готова гори звернути!

— Черевики теж міняй, — Грім поставив перед нею пару високих берців на магнітній підошві. — Ось ці безшумні.

Віра взулася, зашнурувала чоботи до самого верху і туго затягнула фіксатори.

— Тепер я точно готова!

— Ні, не готова. Цей одяг нічого не дасть, якщо ти не матимеш нормальної зброї. Тримай, — Грім дістав із сейфа компактний воронований пістолет. — Це “Жало-х9”. Надійна штука, напівавтомат.

Він вклав зброю в її долоню. Віра здивувалася, наскільки важким і холодним виявився метал. Грім накрив її руку своєю велетенською долонею, виправляючи хват.

— Слухай уважно, вдруге повторювати не буду, — голос капітана став різким, професійним. — Ось тут, збоку, запобіжник. Бачиш червону цятку? Значить, зброя готова до бою. Якщо цятки немає — ти просто тримаєш у руці шматок заліза. Коли побачиш ціль, довго не прицілюйся, на це у тебе немає часу. Наводиш мушку на середину грудей і плавно тиснеш на гачок. Не смикай, бо куля піде в стелю. Зрозуміла?

Віра кивнула, відчуваючи, як пістолет стає продовженням її тремтячої руки. 

— Навести на середину, тиснути плавно.

— Саме так. І головне — не давай їм заговорити тобі зуби. Головне правило розбірок у космосі: першим стріляє той, хто хоче вижити. Якщо побачиш, що вони тягнуться до зброї — бий.

На мить між ними запала тиша. Грім схилив голову, його плечі здригнулися. Він повільно опустився на лаву. 

— Віро... — почав він, і його голос став зовсім іншим. Тихим, хрипким. — Те, що я зробив... як я викрав Павловича і кинув тебе... Я знаю, що це було негарно з мого боку. Я вчинив як останній покидьок. Пробач мені. 

Віра подивилася на нього. Перед нею стояв не грізний пірат, а зламана людина, яка щойно усвідомила глибину своїх проблем.

— Дякую тобі, — додав він, дивлячись їй в очі. — За те, що прийшла, не зважаючи на образу. За те, що не залишила мою доньку у біді. Якщо тобі дійсно вдасться врятувати її, то я буду в боргу перед тобою до кінця своїх днів. 

— Залиш ці розмови на потім, капітане, — м'яко відповіла Віра, ховаючи пістолет у внутрішню кишеню куртки. — Розкажеш мені про те, який ти дурень, коли ми всі будемо у безпеці.

Грім кивнув. 

— І ще момент. Якщо зі мною щось станеться, ти маєш знати, де Сфера. Я заховав її на твоєму “Циклоні”. 

— Господи, “Циклон” досі знаходиться на “Сарані”?! 

— Так. Я ж пообіцяв тобі відремонтувати його. Поки нас не було, механіки перебрали кожен його гвинтик… Він у чудовому стані, — хмикнув Грім. — Прямо зараз готовий вийти на прибирання орбіти. 

Раптом системи “Сарани” видали низький тривожний сигнал. Екрани в шлюзі миттєво ожили, показуючи групу тіней, що наближалися до входу в тунель. Штир йшов попереду, тримаючи руки на виду, але за його спиною Віра нарахувала щонайменше шістьох озброєних найманців.

— Вони тут, — голос Павловича пролунав з динаміків корабля. — Віро, тобі пора. Я залишаюся тут, щоб контролювати системи і страхувати капітана. Ти діятимеш сама. 

Віра востаннє перевірила, чи легко виходить пістолет, глибоко вдихнула і натягнула каптур. Їй було страшно до нудоти, серце калатало десь у самому горлі, але образ Ясі на брудному матраці випалював увесь страх.

Вона вислизнула через боковий технічний люк, розчиняючись у димних тінях саме тоді, коли основний трап “Сарани” зі скреготом почав опускатися для смертельно небезпечних переговорів.