19.1

— У нас не так багато часу, — долинуло до вух Віри, коли та вже почала відповзати. — Треба встигнути зібрати групу, поки Грім тут і ми можемо захопити його зненацька. Наскільки мені відомо, він пробуде у “Проваллі” до завтрашнього ранку. 

— А де він?

— На “Сарані”. Наказав загнати її в технічний апендикс біля паливних магістралей. Грім перевіряє технічні показники, поки команда закуповується провізією для подорожі до “Ефіру”. 

Почувши координати, Віра трохи збадьорилася. Тепер вона знала назву сектора, але щойно вона вибралася з вентиляції назовні, на неї знову накотилася хвиля паніки. Станція “Провалля” була не просто великою — вона була хаотичною. Карта, яку Віра похапцем вивчала на моніторі “Ската”, тепер вивітрилася з голови та здавалася набором незв'язних ліній. Без Павловича, який зазвичай підсвічував потрібний поворот на екрані її браслета або просто буркотів у вухо: “Віро, ти знову повернула не туди, твій топографічний кретинізм прогресує”, вона почувалася сліпою.

Вона йшла навпомацки, болісно вдивляючись у напівстерті вказівники на стінах. Кожне розгалуження тунелів ставало випробуванням. Станція наче гралася з нею, підсовуючи однакові іржаві переходи та нескінченні сходи. Віра зупинялася, намагаючись згадати місце розташування паливних магістралей відносно центрального реактора, але цифри й схеми вислизали з пам'яті, як пісок крізь пальці. Самотність у цьому сталевому лабіринті була майже фізичною.

Шлях через нижні яруси станції нарешті вивів її до сектора “Звалище”. Повітря тут було настільки важким від випарів, що очі починали сльозитися, а видимість впала до кількох метрів.

— Гляньте, яка краля забрела у наші нетрі, — почувся деренчливий голос із темряви.

Віра не обернулася, лише прискорила крок. Вона помітила, як з-за спини на неї впали три довгі тіні. Це були місцеві волоцюги, стерв’ятники, які відчули запах легкої здобичі.

— Гей, ми з тобою розмовляємо! — один із них, із зазубреним обрізком труби, перегородив їй дорогу. — Гарний комбінезон. І взуття на тобі надто чисте. Не хочеш поділитися?

— З дороги, — коротко кинула Віра, намагаючись, щоб її голос не тремтів. — Пішов геть! У мене поганий настрій. Не раджу нариватися. 

— Ого, яка гостра на язик! А якщо так? — здоровань замахнувся трубою.

Віра зреагувала на чистому інстинкті, породженому страхом і люттю. Вона гарячково обвела поглядом простір і вхопила важку металеву муфту, що валялася поруч на купі брухту. Віра різко пригнулася, ухиляючись від труби над головою, і з усього розмаху вгатила нападника муфтою в щелепу. Почувся неприємний хрускіт, чоловік випустив трубу і схопився за обличчя, видаючи хрипкий стогін.

Поки двоє інших оговтувалися від того, що здобич дала відсіч, Віра проскочила у тунель.

— Хто наступний? — процідила вона, обертаючись.

В очах нападників з’явився азарт. Місцеві не звикли відступати перед жінкою, а тому прагнули поставити її на місце. Віра була й не проти надрати їм зади, але зрозуміла, що в затяжній бійці її просто завалять масою. Вона різко розвернулася і кинулася навтьоки. Позаду почувся тупіт важких черевиків.

Вона бігла, майже не бачачи дороги, покладаючись лише на удачу. Легені пекли, а каптур постійно злітав. Переслідувачі не відставали, вони знали цей лабіринт як свої п’ять пальців, а Віра металася, наче миша в клітці.

— Затискай її у глухий кут! — кричали позаду.

Її шлях перегородила масивна барикада з іржавих паливних бочок, зварених докупи. Віра міцніше стиснула металеву муфту. Троє переслідувачів повільно наближалися, шкірячись у передчутті легкої здобичі. Але вона не збиралася здаватися. Коли перший із них кинувся вперед, Віра з диким криком кинула муфту у нього.  Другого вона зустріла жорстким ударом ноги в коліно. Озирнувшись, Віра вчепилася в тонку металеву опору, що тримала хитку конструкцію з ящиків над ними, і з усієї сили смикнула її на себе. Гора брухту з гуркотом обрушилася на підлогу, здіймаючи хмару пилу та іскор від пошкоджених кабелів. Гуркіт був таким сильним, що, здавалося, задрижала вся станція; це привернуло увагу ще кількох похмурих постатей на верхніх ярусах, які почали спускатися вниз, зацікавлені бійкою.

Розуміючи, що пастка закривається, Віра помітила вузьку щілину між бочками, що вела до переплетіння товстих енергетичних магістралей. Обдираючи лікті, вона пролізла туди і побігла вздовж труб, що пульсували теплом. Озлоблені переслідувачі не відставали. Віра відчувала, що її енергія вичерпується: ноги ставали ватними, а в очах потемніло. Коли вона вискочила на черговий відкритий майданчик, сили покинули її остаточно, і вона впала на коліна, готуючись до останнього бою. Нападники вже оточували її, але раптом один із них завмер, дивлячись їй за спину. Його обличчя перекосилося від жаху. Двоє інших теж зупинилися і почали повільно задкувати у темряву тунелю, кинувши зброю. Віра, не вірячи своїм очам, повільно обернулася. Невже позаду був хтось ще більш небезпечний? І тут вона побачила, що прямо перед нею, наче хижа нічна потвора, припав до підлоги космічний шатл. “Сарана” освітлювала майданчик мертвенно-блідими прожекторами. 

То он чого злякалися волоцюги! Напевно, репутація Грома дісталася і сюди. Віра ніколи б не подумала, що так радітиме зустрічі з небезпечним злочинцем. Вона підійшла до зовнішнього пульта зв'язку і з усієї сили вдарила по кнопці виклику. 

— Громе! Відчиняй кляті двері! Це Віра! Нам терміново треба поговорити. Не про Павловича… про Ясю!

Минуло кілька нестерпно довгих секунд, а потім масивний трап почав повільно опускатися, обдаючи Віру хмарою холодної пари. У прорізі шлюзу з’явилася велетенська постать капітана. Він стояв, схрестивши могутні руки на грудях. Його обличчя було кам'яним, хоча в очах на мить промайнуло щире здивування.

Віра не дала йому сказати ні слова. Вона забігла всередину, підняла трап і пересвідчилася, що тепер у безпеці. 

— Спершу мені треба дещо зробити, — сказала, стискаючи пальці у кулак. — Це тобі за те, що викрав Павловича.