19.

Віра притиснулася спиною до холодної, вібруючої стіни магазину, відчуваючи, як залізо висмоктує останнє тепло з її тіла. Регіт бандитів всередині став гучнішим — вони вже ділили гроші, які ще навіть не тримали в руках. Кожен вибух їхнього сміху відгукувався у Вірі фізичним болем. Вона глянула на своє порожнє зап’ястя, де раніше пульсував синій вогник Павловича, і відчула такий напад самотності, що на мить їй перехопило подих. Раніше в такі моменти він би обов’язково видав якусь статистичну нісенітницю, на кшталт: “Віро, шанси на успішний штурм приміщення з вісьмома озброєними професіоналами без використання важкої артилерії становлять 0,004%. Рекомендую викинути цю дурну думку з твоєї не менш дурної голови”. Без його буркотливого голосу світ навколо здавався занадто тихим і занадто небезпечним.

— Тут і без Павловича ясно, що шансів нуль, — прошепотіла вона сама до себе. — Але я не можу просто піти.

Вона почала обходити будівлю, тримаючись глибоких тіней. “Утиль-Про” був справжньою пасткою. Задні двері — важка сталь із магнітним замком останнього покоління, який Віра без спеціального інструменту не відкрила б і за добу. Вікна — заварені металевими листами. Віра оглянула дах. Там, на висоті трьох метрів, злегка деренчала іржава решітка вентиляційного короба. Вона згадала, як пробиралася подібною вентиляцією у компанії Грома… Дивно, але тепер та халепа здавалася щасливими спогадами. Що ж, чому б не повторити подібне? Навіть якщо це абсолютно небезпечно. 

Підтягнутися на слизьку трубу було неймовірно важко. Руки ковзали, а кожен скрегіт металу здавався їй гуркотом на всю станцію. Віра затамувала подих, коли її черевик зірвався, але в останній момент вона вчепилася за кронштейн. Нарешті опинилася всередині вузької, забитої технічним пилом шахти. Повітря було гарячим і смерділо горілою каніфоллю. Доводилося докладати чималих зусиль, аби не закашлятися. 

Вона повзла на животі, сантиметр за сантиметром, відчуваючи, як пил забивається у горло. Крізь чергову решітку вона побачила головну залу магазину. Ясю посадили в кутку на брудний матрац, прямо під стелажами з розібраними двигунами. Дівчинка сиділа нерухомо, підібгавши ноги під себе. Не зважаючи на її сповнений ярості погляд, який буквально проклинав бандитів, вона здавалася малесеньким та беззахисним кошеням. 

“Зараз”, — гарячково думала Віра. — “Я можу спробувати вибити решітку, стрибнути вниз, схопити її і…” І що далі? Віра глянула на стійку, де лежали автомати, а потім на Штира, який тримав руку на кобурі з пістолетом. Вона була одна. Без зброї. Без Павловича, який міг би зламати систему освітлення чи створити перешкоди в радіоефірі. Будь-яка її спроба напасти закінчилася б пострілом у її голову. А навіть якщо її не застрелять, то із задоволенням здадуть Газовикам.

Вона вирішила підповзти ближче, аби краще роздивитися зрадників Грома. Раптом з її кишені вислизнув маленький гвинтик… Дурна звичка набивати ті кишені усяким мотлохом! Із тихим брязкотом гвинтик впав на середину металевого короба і покотився вентиляцією.

— Що це за звук? — Штир миттєво підвівся, напружившись, як струна.

Віра завмерла, не сміючи навіть дихнути. Пірат підійшов майже впритул до решітки. Мружачись, він намагався вглядітися у темряву шахти. 

— Напевно, знову ці кляті пацюки, — пробурчав інший бандит, беручись чистити свою пушку. — Станція стара, тут усе сиплеться. Дивно, як “Газ-Простір” досі не прибрав її до рук. 

Штир ще кілька секунд стояв, дивлячись прямо на Віру. Але, на щастя, через густий шар сажі на решітці не помітив її очей. Він розвернувся і пішов назад до столу.

Віра відчула, як по спині стікає холодний піт. Вона ще раз переконалася, що нічого не зможе зробити самотужки. Її відчайдушна спроба порятунку була приречена. Кожна секунда тут наближала її до викриття. От тільки якщо її спіймають, Грім ніколи не дізнається, де його донька. Їй було огидно від власного безсилля і соромно перед Ясею, яку вона збиралася залишити в цьому пеклі. 

Вона проповзла трохи вперед, до місця, де шахта проходила прямо над головою дівчинки. Решітка тут була трохи відігнута — мабуть, її колись намагалися ремонтувати.

— Ясю, — ледь чутно, на межі ультразвуку, прошепотіла вона.

Дівчинка не поворухнулася. Вона продовжувала свердлити поглядом Штиря. 

— Ясю, подивися вгору. Це Віра.

Мала повільно, наче через силу, підняла голову. Її величезні очі зустрілися з поглядом Віри. На коротку мить у них спалахнула іскра впізнавання, змішана з неймовірною надією.

— Слухай мене, — швидко шепотіла Віра. — Не бійся. Я тут. Я знайду твого тата. Ми тебе витягнемо, обіцяю. Тільки тримайся, чуєш? Будь дуже мужньою. Але не кажи, що  бачила мене. 

Яся ледь помітно, майже символічно кивнула і знову опустила голову. Віра відчула, як серце розривається від жалю, але вона мусила йти. Прямо зараз.