18.

Віра зробила глибокий вдих, примушуючи тремтячі пальці стиснутися в кулаки. Лють випалила залишки розпачу, залишивши по собі лише сухий, попелястий присмак металу в роті. Вона не дозволить цьому пірату стерти Павловича. Сказала, що знайде інший спосіб активувати Сферу, значить знайде!

Вона зійшла по трапу “Ската”. Станція “Провалля” зустріла її звичним для таких місць смородом: сумішшю пересмаженої синтетичної олії, озону від іскристих кабелів та застояного поту тисяч волоцюг. Це був велетенський порожнистий астероїд, де замість неба нависала стеля з технічними містками, а замість сонця світилися неонові вивіски.

Віра швидко зрозуміла, що в такому натовпі шукати сліди Грома — все одно що шукати чисту гайку на сміттєзвалищі. Вона вирішила діяти поступово, так як це роблять правоохоронці. Роззирнулася, зорієнтувалася у просторі та попрямувала до найближчого закладу. Ним виявився бар із назвою, яка повністю відповідала атмосфері всередині — “Чорна діра”. Вивіска над дверима миготіла червоним, натякаючи, що пристойним людям тут робити нічого. То було ідеальне місце, щоб загубитися або, навпаки, знайти того, хто не хоче бути знайденим.

Всередині Віра побачила велетенський покинутий резервуар, стіни якого все ще лисніли від старого мазуту. Замість стелі десь високо в темряві вгадувалися сплетіння кабелів, з яких на столи капав конденсат. Повітря було настільки густим від диму, що його, здавалося, можна було різати ножем.

Вона пройшла повз столи, збиті з паливних бочок, за якими сиділи постаті, чиїх облич неможливо було розгледіти під каптурами та низько насунутими капелюхами. Єдиним джерелом світла були вузькі смужки неону вздовж підлоги, що підсвічували шар бруду та розлитих напоїв.

Віра кинула кілька потертих монет на липку стійку, відчуваючи, як шлунок стискається від голодного спазму. На “Скаті” вона так і не встигла поїсти, а попереду був сповнений клопотів день.

— Мені подвійну порцію синтетичного рагу… — кинула вона бармену. Той, не підводячи очей, кивнув і зачерпнув із чана щось димляче й сіре.

Віра узяла ложку та протерла її своїм комбінезоном. Тарілка з їжею, яка стояла перед нею, не викликала апетиту, але пахла цілком непогано. Не жуючи, Віра проковтнула кілька шматків, і знову звернулася до бармена:

— Чуєш, шановний, — тихо покликала вона. — Я шукаю одного чоловіка. Великий такий, плечистий, кульгає на ліву ногу. Обличчя похмуре, зі шрамом. Не заходив такий сьогодні? 

Бармен навіть не відняв голову. Продовжив терти брудну стійку ще більш брудною ганчіркою.

— Багато тут таких ходить, красуне, — сухо відповів він. — Кожен другий на цій станції кульгає, а кожен перший — похмурий. Їж своє рагу і не став зайвих питань, якщо хочеш вийти звідси на своїх двох.

Віру така відповідь не влаштовувала, але вона послухалася. Почала жадібно їсти, намагаючись продумати наступний свій крок. Може, розпитати на ринку? Або на заправній станції… Аж раптом вона відчула, як шкіра на потилиці починає свербіти. Хтось невідривно дивився на неї. 

Тиха розмова за сусіднім столиком урвалася. Старий шахтар із поламаним респіратором на шиї, надто довго затримав на ній погляд, а потім штовхнув ліктем свого сусіда. Кілька інших цивільних позаду неї почали перешіптуватись, один із них дістав КПК і почав щось швидко друкувати. 

Намагаючись зрозуміти, у чому справа, Віра прослідкувала за поглядами людей навколо — вони скакали з неї на стовп біля дверей, завішений рекламними голограмами та паперовими обривками. Один із плакатів був свіжим — фарба ще виблискувала під неоном.

Чорт забирай!

З листівки на неї дивилося її власне обличчя. Фотографія була зернистою, зробленою з камери спостереження, але впізнати її було простіше простого. Великими червоними літерами під портретом було виведено: 

«РОЗШУК. Громадянка Землі. Ім’я — Віра. Винагорода — 5000 кредитів за інформацію, 10 000 кредитів, якщо приведете її до терміналу Газ-Простору».

“Всього десять”, — промайнуло в голові Віри. — “Вони так дешево оцінили моє життя?!”

Холод пробіг по спині. Тепер вона була не просто розлюченою жінкою, а товаром, за який кожен у цьому барі готовий був її здати. Віра вискочила на вулицю, серце калатало в самому горлі. Вона була зла, розгублена, не знала, куди бігти. Просто брела у потоці перехожих, намагаючись не виділятися. 

І тут дещо привернуло її увагу.

Ярусом нижче вона побачила знайому постать. Коротко підстрижена потилиця, татуювання у вигляді розірваного ланцюга на шиї — це був Штир, один із піратів на “Сарані”. Це він стеріг її камеру, коли вона була ув’язненою.

У голові Віри все миттєво склалося в єдину картину. Грім не просто втік — він викликав підкріплення. А де екіпаж “Сарани”, там і сам корабель. Значить, він досі тут. А з ним і Павлович!

Вона рушила слідом за Штирем.