17.1

Віра заснула важким, неспокійним сном, у якому цифрові коди Павловича перепліталися з корінням яблунь Аграрного сектора та намагалися задушити її. Обіцянка Грома трохи втихомирила бурю в її душі, але тривога нікуди не зникла — вона просто залягла на дно, як хижа риба.

Зранку її вирвав із дрімоти дивний звук: глухий металевий удар, а потім шипіння гідравліки. Віра різко сіла на ліжку, протираючи очі. “Мабуть, Грім знову намагається підкрутити систему регенерації повітря”, — подумала вона, відкидаючи ковдру. — “Хазяйнує, поки я не бачу”. 

Віра потягнулася. Оскільки вона вже прокинулася, то вирішила подивитися, що відбувається на кораблі. Вийшовши з каюти, звично кивнула в бік головного монітора.

— Доброго ранку, Павловиче! Як справи?

Павлович не відповів. Екран залишався темним, лише зрідка пульсуючи слабким сервісним вогником. “Мабуть, ображається після вчорашнього або пішов у глибоку діагностику», — промайнуло в голові Віри, хоча легкий холодок уже торкнувся її серця.

Віра на автоматі зробила собі кави. На “Скаті” панувала неприродна, майже музейна тиша. Не було чути ні важких кроків Грома, ні його звичного невдоволеного сопіння, ні навіть гудіння маршових двигунів. Вона пройшлася відсіками, заглядаючи в кожен куток. 

— Громе! Ти де, бісова твоя душа? У хованки вирішив пограти? Я зранку не в настрої… 

Відповіддю була тиша. Порожня лава, порожня кухня, порожній вантажний відсік.

Хвилювання переросло у паніку. Віра кинулася до панелі керування і завмерла. За ілюмінаторами не було фіолетових вихорів Хмари Гокінга. Замість космічної пустки вона побачила брудні металеві стіни ангара і миготливі неонові вивіски, що пробивалися крізь каламутне скло. “Скат” не летів. Він стояв на твердій опорі, затиснутий у лещата якоїсь невідомої станції.

— Павловичу, негайний звіт! Де ми?! — закричала вона, б'ючи долонею по консолі. — Що, чорт забирай, відбувається?!

Монітор не спалахнув. Замість цього Віра помітила невеликий клаптик паперу, прикріплений шматочком ізоляційної стрічки прямо до екрана перед кріслом пілота. Це була записка, написана розмашистим, нерівним почерком.

Віра вчепилася в аркуш так міцно, що нігті прорвали тонку целюлозу. Рядки, написані поспіхом, розпливалися перед очима, але кожне слово впивалося в мозок розпеченою голкою.

«Віро, пробач. Я не зміг інакше. Я забираю Павловича. Щоб ти не казала — він єдиний шанс знайти “Ефір”, а я не маю права ризикувати життям доньки заради його цифрової пам'яті. "Скат" тепер твій. Я припаркував його в секторі Нижніх Доків станції "Провалля" — тут панує анархія, тому ти в безпеці від Газовиків. Лети куди захочеш, або продай корабель прямо на цій станції та почни нове життя. Не шукай мене, будь ласка. Прощавай.

— Ах ти… підступний зраднику! — її крик розірвав стерильну тишу кабіни. — Трясця!

Віра з розмаху вдарила кулаком по панелі керування. Кава в горнятку підстрибнула, заливаючи консоль коричневою калюжею. Вона закричала так, що зівала голос. Їй треба було випустити назовні всю лють, бо інакше б та лють з’їла її зсередини. Вона проклинала Грома, Сферу і весь цей клятий космос.

А потім настала тишина. Найстрашніша тиша в її житті.

Віра опустилася на підлогу прямо посеред містка. Вона глянула на своє зап'ястя, і тільки тепер помітила, що на ньому немає годинника. Лише світла смужка незагорілої шкіри. Павлович зник. Вже не було кому вставити їдкий коментар про її погані звички, не було кому прорахувати шанси на виживання, не було кому просто бути поруч. Грім не лише вкрав ШІ — він відібрав у неї частину душі, залишивши натомість дорогий, але геть непотрібний їй корабель. Вона почувалася не просто зрадженою. Вона почувалася практично мертвою.

— Кажеш не шукати? — прохрипіла вона в порожнечу, витираючи сльози брудним рукавом. — Почати нове життя?

Вона повільно піднялася, і в її погляді з’явився той самий холодний блиск, який лякав навіть її саму. Біль не зник, він просто закам’янів, перетворюючись на паливо для єдиної мети.

— Ти так і не зрозумів, з ким маєш справу, Громе, — Віра рішуче підійшла до крісла пілота і перемкнула систему “Ската” на ручне керування. — Ти думаєш, що зможеш просто так піти і принести мого друга в жертву? Думаєш, що відкупився? Не буде цього!

Вона вивела на екран карту станції “Провалля”.