17.

Повітря в кабіні здавалося наелектризованим, наче перед потужним вибухом. Грім стояв за крок від Віри, і від нього йшло майже відчутне тепло люті та азарту; кожна жилка на його шиї здригалася від усвідомлення того, що мета всього його життя тепер знаходиться на відстані витягнутої руки. Він дивився на старий годинник так, ніби збирався вирвати його разом із зап'ястям, а Віра бачила в його очах не просто радість, а хижий голод людини, яка не зупиниться ні перед чим.

— Я не дозволяю, Громе, — знову прошепотіла вона. Її голос тремтів, але вона не відвела погляду, дивлячись йому в очі.

— Ти з глузду з’їхала?! — Грім нарешті вибухнув, перейшовши на крик. — Це алгоритм, Віро! Це застаріла купа коду з флешки! Він — інструмент, який створили саме для цього! Він ПОВИНЕН виконувати те, що йому наказують люди!

— Він нікому нічого не винен! — Віра задихалася від люті, її обличчя пашіло. — Ти хочеш стерти його особистість і перетворити карту. Я розумію твою мотивацію та поважаю її! Але чому ціною має бути єдине, що є в мене?!

Грім зупинився, його очі звузилися від нерозуміння й гніву.

— Ти порівнюєш живу дитину, мою доньку, з цим сварливим кодом? Віро, схаменися! Це просто скрипт. Він не особистість. Павлович просто імітує характер, щоб тобі не було нудно збирати сміття!

Сам Павлович мовчав. Його індикатор тьмяно блимав сірим, наче він навмисно зник, даючи їм можливість вирішити його долю.

— Я не дурна. І без твоїх пояснень знаю, як працюють ШІ! — в голосі Віри почувся надрив. — Звісно, це лише цифри та рядки коду! Я знаю, що він не дихає і не має серця. Але…

Вона замовкла на мить, і Грім побачив, як її плечі здригнулися. Сльози, які вона так довго стримувала, нарешті проклали доріжки по щоках.

— Але він — моя сім'я, — прошепотіла вона, ховаючи обличчя у долоні. — Єдина близька мені істота в усій цій бісовій галактиці. Коли мені було страшно, коли я прощалася із життям, він був поруч. Він завжди був поруч. Павлович такий же рідний для мене, як для тебе Яся. Мені соромно... Боже, як мені соромно, що я така самотня, що моїм найкращим другом став старий годинник. Але я не можу нічого вдіяти. Якщо ти його забереш... у мене не залишиться нікого. Зовсім нікого.

Її плач став тихим, розпачливим.

Гнів Грома згас миттєво, наче його вимкнули тумблером. Він стояв посеред кабіни, дивлячись на цю сильну жінку, яка зараз здавалася маленькою, зламаною і зовсім беззахисною. Він згадав власні безсонні ночі біля ліжка Ясі, те саме відчуття порожнечі.

Грім повільно підійшов і сів поруч на край консолі. Обережно поклав свою важку долоню їй на плече.

— Гаразд… — пробурмовів він. — Не плач. Я не переношу жіночі сльози.

— Я просто… — Віра шмигнула носом. — Не знаю, як вчинити. Краще б нам довелося воювати проти цілої армії Корпорації, ніж жертвувати Павловичем.

— І то правда.

Віра витерла сльози долонею і, трохи опанувавши себе, повільно підняла голову. Вона подивилася на головну панель керування “Скатом”. Там, серед десятків датчиків та індикаторів, рівним блакитним світлом пульсував основний монітор. 

— Павловичу… — тихо покликала вона. — Що ти сам думаєш про все це? Я хочу почути твою думку. 

У кабіні повисла важка пауза. Цього разу ШІ не став демонструвати сарказм, виводити жартівливі написи чи підраховувати ймовірність їхньої загибелі. Його голос, що залунав із динаміків корабля, був позбавлений будь-яких механічних перешкод — він звучав напрочуд чисто, м’яко і по-людськи втомлено, заповнюючи собою весь простір навколо них.

— Знаєш, Віро, — почав Павлович, і Грім мимоволі нахилився ближче до панелі, вражений цією раптовою глибиною в голосі залізяки. — Мої алгоритми підтверджують, що я — лише складна послідовність нулів та одиниць. Але я існую вже понад п’ятдесят років — більшу половину життя середньостатистичної людини. Роки з тобою були найкращими. Я бачив злети і падіння, я чув твій сміх і твій плач у порожніх ангарах, я керував “Циклоном” і був щасливий виконувати роль твого напарника. Так, мене створила не природа, мене створила людина. Та це не змінює той факт, що я просто хочу жити.

Світло на моніторі ледь помітно здригнулося, наче від холодного протягу.

— Сфера… — продовжив він майже пошепки. — Якщо вірити записам у бортовому журналі, вона розірве мою свідомість на шматки, а на її місці побудує свої маяки. Мені страшно, Віро. Мені дуже страшно.

— Ти чуєш, Громе? — Віра заплакала з новою силою. — Він боїться. А я боюся ще більше… Павловичу, рідний, пробач, що тобі доводиться проходити через все це…

— Я все розумію, Віро.

Грім відвів погляд і важко зітхнув. 

— Гаразд, — подивився на Віру. — Якщо ви дійсно такі близькі, то ми придумаємо щось інше. Витріть соплі та не розводьте сирість у кабіні, а то дроти почнуть коротити.