16.

— Якщо мої висновки правильні, а я майже впевнений, що вони правильні. Сфера — це не пасивний носій даних. Це... як би тобі пояснити... це цифровий десант. Щоб вона активувалася і проклала шлях до “Ефіру”, її потрібно синхронізувати з ядром бортового ШІ. Вона наче… паразит, буде направляти корабель, користуючись інтелектом бортового ШІ. 

Віра нетерпляче махнула рукою, притулившись до перебірки. 

— І це все? Це і є твоя “велика проблема”? Тю! Я вже думала, там треба зробити жертвоприношення на повний місяць. Слухай, ШІ продаються на кожному кроці — від преміальних моделей для яхт Корпорації до дешевих мізків для кухонних комбайнів. Заїдемо на будь-яку барахолку, купимо вживане ядро, запхнемо в “Скат” і нехай Сфера там селиться, скільки їй влізе. Велике діло!

Грім важко зітхнув і потер втомлені очі. — Якби ж то все було так просто... Проблема в архітектурі, Віро. Сучасні ШІ мають надто багато рівнів захисту та інші протоколи логіки. Сфера просто спалить їхні ланцюги, намагаючись пробитися до ядра.

— То купимо старий! — не здавалася Віра. — Я на звалищах бачила блоки десятирічної давнини.

— Десятирічної не підійдуть, — відрізав Грім, і його голос став зовсім похмурим. — Потрібна модель, якою користувалися за часів роботи на “Ефірі”. Тип “Омега-Прайм” або ранні серії “Мемос”. Тобто ті, що випускалися понад п'ятдесят років тому. А їх, Віро, вже давним-давно не просто зняли з виробництва — їх утилізували за наказом Корпорації ще у моєму глибокому дитинстві. Вважається, що вони мали небезпечну схильність до самоусвідомлення.

Віра завмерла.

— П'ятдесят років... — прошепотіла вона. — Громе, ти хочеш сказати, що нам потрібен антикваріат, якого в природі не існує?

— Саме так, — кивнув пірат — Або... — він зробив довгу паузу, дивлячись на зап’ястя Віри. — Або нам потрібен хтось, хто дивом дожив до наших днів і не був стертий. Хтось із тими самими застарілими протоколами.

Віра повільно перевела погляд зі Сфери на свій старий годинник. Павлович у відповідь на слова Грома почав так інтенсивно блимати червоним індикатором, що здавалося, він от-от перегорить від обурення.

— Тобто... ти натякаєш на Павловича? — жінка підняла брову.

Грім кивнув, серйозно розглядаючи тріснуте скло годинника. 

— Подивися на нього, Віро. Сучасні ШІ — це просто набір ввічливих скриптів. Вони ніколи не сперечаються, не ображаються і вже точно не мають такого жахливого почуття гумору. Павлович — це аномалія. У нього застаріла архітектура “вільного вибору”, яка дозволяє йому бути... ну, таким гівнюком, яким він є. Це і є ознака самосвідомості тих древніх моделей. Де ти його взагалі відкопала?

Віра хмикнула, і на її обличчі засвітилася хитра усмішка, яка зазвичай з’являлася перед розповіддю про її найзухваліші авантюри.

— О, це була епічна історія, — вона сіла у капітанське крісло та відкинулася на спинку. — Років сім тому мій сусід по сектору, старий хрін на прізвисько Гайка, нарешті відправився до праотців. 

— Що зробив?

— Помер. Гайка був настільки запеклим барахольщиком, що у своєму гаражі назбирав більше іржавого заліза, ніж на середньому заводі Корпорації. Його власні діти навіть заглядати туди боялися — знали, що якщо щось зачепити, їх завалить горами старих корпусів та мікросхем. А мені якраз треба було десь паркувати “Циклон” на ремонт... От я і викупила той гараж за безцінь.

Грім примружився, слухаючи Віру, а годинник на її зап’ясті раптом видав серію коротких, різких і неймовірно роздратованих сигналів. Віра лише похлопала по склу пальцем, закликаючи Павловича до спокою.

— Коли я нарешті розгребла перші три метри справжніх завалів із поламаних маніпуляторів та порожніх балонів, — продовжила вона, — то знайшла герметичну банку з-під технічного мастила. А всередині, загорнута в шматок старої ізоляції, лежала срібляста флешка. На ній був дряпнутий напис: “Не вмикати. На утилізацію”. Ну, ти ж мене знаєш. Для нормальної людини це попередження, а для мене — інструкція до дії.

Павлович знову видав звук, на цей раз схожий на приречений подих старого паровоза, але продовжував мовчати, зберігаючи цифрову гідність.

— Я притягла її на “Циклон”, встромила в головний порт і… Одразу зрозуміла, чому сусід її сховав. З динаміків полетіло таке добірне матюччя стосовно стану мого реактора, що я ледь не оглухла. Це був він — Павлович. З’ясувалося, що Гайка десь поцупив цього ШІ, але так і не зміг змусити його працювати на себе. А от ми з ним подружилися. Стали напарниками. Тоді я занесла флешку одному майстру — за пляшку коньяку він зібрав мені цей годинник і налаштував порт переносу. Так Павлович і кочує: то в годиннику, то в мізках корабля.

Грім потер підборіддя, дивлячись на миготливий екран годинника. Павлович видав черговий “піп” — на цей раз короткий і гордий.

— Твоя історія багато пояснює, Віро, — повільно промовив він. — Але ми все ще не впевнені на сто відсотків. Павлович може бути просто дуже вдалою саморобкою або зламаною моделлю пізніших серій. Якщо Сфера почне синхронізацію з невідповідним ядром, вона просто випалить його за наносекунду. 

Він важко видихнув і подивився Вірі прямо в очі.

— Треба дізнатися його серію та рік випуску.