15.

Хвилини тягнулися, як густа смола. Віра вже доїла свій пиріг, похвалила Марію Іванівну за кулінарний талант, і встигла обговорити всі можливі теми: від шкідливості сонячної радіації для розсади до переваг старого модульного житла. Поки Грім “вирішував робочі питання” десь у надрах будинку, Віра працювала справжнім дипломатом, стримуючи натиск його матері. 

Нарешті в коридорі почулися важкі кроки. Коли Грім переступив поріг кухні, Віра одразу все зрозуміла. Його плечі були напружені, а в очах застигло те глухе розчарування. Він ледь помітно хитнув головою — не знайшов. 

Грім важко опустився на стілець, який знову жалібно скрипнув під його вагою.

— Ну що, Стьопо, вирішив свої справи? — Марія Іванівна прискіпливо подивилася на сина. — Якийсь ти напружений. Ця робота дуже виснажує тебе. Може, ще чаю?

— Ні, мамо, дякую, — Грім потер перенісся, намагаючись надати голосу невимушеності. — Слухай, я проходив повз кімнату діда… Згадав, як багато часу проводив там у дитинстві. Ти не знаєш, куди поділися всі його речі? Ну, ті коробки, що стояли під ліжком. 

Марія Іванівна відмахнулася рушником, наче відганяла настирливу муху.

— Ой, Стьопо, та що ти згадав! Скільки часу минуло. Я той мотлох ще три роки тому винесла. Навіщо те сміття тут лежатиме, пил збиратиме? Старі схеми, якісь заіржавілі плати, папери жовті... Кому воно треба в наш час? Викидала все гамузом, навіть не заглядала.

У кухні на мить запала така тиша, що було чути, як працює система вентиляції в сусідньому модулі. Віра відчула, як у неї всередині все обірвалося. Скарби “Ефіру”, порятунок Ясі — все це залишилося у мріях, бо речі діда вивезли на сміттєзвалище аграрного сектора. Грім зблід, його пальці так міцно вчепилися в край столу, що дерево ледь не тріснуло. Здавалося, він зараз просто заплаче. 

Навіть Павлович не витримав — з динаміка вирвався короткий, тонкий писк, схожий на останній подих помираючого комара.

— А чого ти так насупився? — Марія Іванівна помітила стан сина і трохи пом’якшилася. — Через мотлох? 

— Та просто… то була пам’ять про діда.

— Я лишила портрет, на стіні в залі висить.

— І більше нічого? 

— Його фуражку… твій батько її теж носив. Ну і той зошит... пам’ятаєш, такий обтріпаний, у чорній палітурці? Дід з ним носився до самої смерті, під подушкою тримав, наче там координати раю записані.

Віра завмерла, не наважуючись навіть дихнути. Грім повільно підняв голову. 

— Зошит?! ЗОШИТ! Ти його лишила? Де він, мамо?

— Та де... В теплиці. Твій тато стіл під розсаду зробив, але неправильні заміри використав. Одна ніжка була коротшою, і той стіл все хитався, дратував мене неймовірно. Так я згадала про той зошит — він якраз за товщиною підійшов. Підклала під ніжку, тепер стоїть як вкопаний. Нарешті на щось згодився.

— Ти зараз серйозно?

— А тут що такого?

Віра подивилася на Грома. Вона помітила, як на його шиї здулася жила. Ключ до знань, які здатні змінити майбутнє всього світу, зараз просто рятував мамині помідори від перекосу.

— Мамо... — голос Грома прозвучав напрочуд тихо, майже благально. — Віддай мені цей зошит. Будь ласка.

Марія Іванівна здивовано підняла брови, не припиняючи протирати тарілку. 

— Нащо він тобі, Стьопо? Там же одні закарлючки. Дід твій під кінець життя зовсім з глузду з’їхав, ти ж знаєш.

— Я хочу зберегти його для Ясі, — Грім на ходу вигадував виправдання, намагаючись не дивитися на Віру. — Хочу, щоб у неї залишилося бодай щось від прадіда. Він був великим вченим, мамо. Його праці... вони мають цінність.

Марія Іванівна гучно пирхнула і з розмаху кинула рушник на стіл. 

— Великим вченим? Стьопо, от не починай знову ці свої дитячі казки! Дід твій був просто нещасною людиною, яка втратила розум після тієї аварії в космосі. Весь цей “Ефір”, секретні формули, безкоштовна енергія — це ж чиста фантазія! Він просто не зміг пережити нещасний випадок і вигадав собі героїчне минуле. А ти, малий, слухав його розкривши рота… Тепер ще й власній дитині хочеш голову цим мотлохом забити. ненормальний твій дід був, от і все.

Грім міцно стиснув кулак.

— Яка різниця, ким ти його вважала, — різко відповів він, але вчасно пом’якшив тон. — Це пам’ять. Мамо, просто віддай. Я куплю тобі новий стіл. Рівний. З автоподачею води для розсади. Тільки віддай зошит.

Марія Іванівна замовкла, дивлячись на обличчя сина. Вона зітхнула, буркнула щось про “сімейство впертих баранів” і почалапала в оранжерею. Поки її не було Віра на Грім не наважилися навіть парою слів перекинутися. Обоє молилися, щоб зошит виявився саме тим, який вони шукають. 

— Ну, тримай, якщо він тобі дорожчий за стійкість моєї розсади, — промовила Марія Іванівна, повернувшись. — Дивний ти…

Грім взяв до рук обтріпане… щось. Зошит виглядав жахливо. Обкладинка була вкрита плямами від води та чорнозему, кути загорнулися, а від вологості папір став хвилястим. Але щойно Грім обережно розгорнув першу сторінку, Віра побачила, як у нього перехопило подих. Крізь бруд і час проступали ті самі ідеально чіткі схеми та закарлючки шифру, які вони бачили в журналі капітана “Ефіру”.

Це був він. Їхній шанс!

— Дякую, мамо, — прошепотів Грім, притискаючи брудний зошит до грудей так, наче це була найбільша коштовність у всесвіті. А, власне, так воно і було.

— Та нема за що, — кивнула вона, вже повертаючись до плити. — Тепер шукатиму якусь тріску, бо стіл знову гойдається...

Віра з Громом обмінялися коротким поглядом. У цьому погляді було все: і полегшення, і азарт, і чітке розуміння того, що тепер їх уже ніщо не зупинить.

— Ну що ж… Нам пора, — Грім підвівся. — Справи не чекають. Контракти, пацієнти... Сама знаєш, медицина — це безперервний процес.

— Вже? — здивувалася Марія Петрівна. 

— Так, — Віра теж вийшла з-за столу. — Нам треба поспішати.

Жінка лише зітхнула.

— Але з порожніми руками я вас не відпущу. На орбіті ж одна синтетика, ніякий шлунок такого не витримає.