14.

“Скат” м’яко опустився на закинутому полі, яке належало родині Грома. Серед різнотрав’я та диких соняшників корабель виглядав чужорідним тілом — блискучою сталевою комахою, що випадково приземлилася в океані зелені.

Віра першою вискочила з люка. Вона зажмурилася від яскравого, справжнього сонця і вдихнула на повні легені. Повітря було густим, солодким, із виразним присмаком вологої землі.

— Боже, як тут гарно... — прошепотіла вона, розгладжуючи руками свою квітчасту сукню, яка тепер здавалася цілком доречною. — Знаєш, Громе... Тобто, Степане, я б із задоволенням жила в такому місці. Жодного заліза, жодних сирен, сканерів та дронів. Просто тиша і запах квітів… Чим тобі не рай? 

Грім, який важко спускався за нею, лише коротко хмикнув. Але в його погляді, коли він дивився на далеку синю смужку штучного лісу, промайнуло щось схоже на тугу.

— Так, тут непогано… — промовив він. — Ходімо. До будинку хвилин п'ятнадцять пішки через сади.

Вони пішли вузькою стежкою, затиснутою між рядами яблунь. Грім ішов трохи попереду, злегка налягаючи на поранену ногу. Навколишнє середовище викликало у нього ностальгію. Сам того не помітивши, Грім почав розповідати, про своє дитинство. Віра слухала його, затамувавши подих.

— Отам, біля старого ставка, ми з хлопцями купалися, — він кивнув у бік верб. — Взагалі-то це заборонено, бо вода там токсична. Її змішують з добривами, а потім використовують для зрошення полів. Та хіба якісь там хімікати могли нас зупинити? 

Він замовк на хвилину, переступаючи через випнуте коріння дерева.

— Я завжди був впевнений, що проведу своє життя тут — в аграрному секторі. Продовжу справу свого батька. Між іншим, мої предки були першими, кого заселили у цю колонію. Кожне дерево, яке ти бачиш, посаджене їхніми руками. 

— Чому ж ти вирішив покинути таке затишне місце? Впевнена, Ясі теж було б тут добре. Все краще, ніж жити на кораблі й тинятися між піратами. 

— Саме через Ясю я й поїхав звідси. Дружина померла, а через два роки я дізнався, що у малої теж гіперболічна анемія і їй не можна знаходитися на цій планеті — занизька гравітація.

Віра помітила, як його кулаки стиснулися так, що побіліли кісточки.

— Спершу я перевіз її до сестри, бо там сприятлива для неї атмосфера. Почав лікувати, все більше закопуючи себе у борги. А потім… коли все це остаточно загнало мене у кут, то подався у пірати. Спершу приєднався до однієї команди, потім до іншої. А коли через неправильне керування, всіх моїх, так би мовити, колег перебили, то я вирішив набрати власний штат. Так перетворився на капітана Грома. 

— Важка доля. Мені шкода, що так вийшло… — похнюпилася Віра. 

— А мені — ні. То був мій вибір. Я наробив багато лиха, але… навіщо шкодувати про те, чого не зміниш? 

— Чому не зміниш? Ще не все втрачено. Ми знайдемо “Ефір”, заберемо скарби, розбагатіємо та вилікуємо Ясю. Заживемо…

— Чудовий план. От тільки спершу знайдемо зошит мого діда. Сподіваюся, його не здали в макулатуру. До речі… ми на місці. 

Будинок Громової мами височів посеред поля як дивна суміш фермерського затишку та промислового пост-футуризму. Це не була класична будівля з цегли — оселя складалася з трьох величезних вантажних модулів старого зразка, поставлених один на одного в шаховому порядку. Поверхня контейнерів, колись яскраво-помаранчева, тепер вицвіла до приємного персикового відтінку, а по гофрованих стінах змійками вилися гнучкі світловоди, що збирали енергію вдень.

Віра здивовано підняла голову: верхній модуль звисав над терасою, підтримуваний тонкими, але міцними гідравлічними опорами, які, здавалося, могли витримати невеликий землетрус. Навколо вікон — круглих ілюмінаторів, знятих зі старих пасажирських шатлів, — висіли ящики з місцевими фосфоресцентними квітами. Замість звичайного даху на горі виднілася скляна поверхня невеликої оранжереї, де вгадувалися силуети соковитої зелені.

— Це... контейнери? — прошепотіла Віра, розглядаючи, як майстерно заіржавілий метал поєднаний із панелями з натурального дерева на вході.

— Модульне житло серії “Колоніст-4”, — тихо відповів Грім. — Мій батько збирав його власноруч, коли вони з мамою тільки сюди переїхали. Казав, що справжній дім має бути як корабель — надійним і герметичним.

— Виглядає круто!

Вони зупинилися біля самого порога. Віра обсмикнула поділ своєї сукні і спробувала пригладити неслухняне волосся. Вона почувалася, як перед екзаменом — уся її впевненість розчинилася у повітрі. 

— Глянь на мене, — пошепки попросив Грім.

Віра підняла очі. Перед нею стояв не похмурий капітан, а звичайний Степан у дурнуватому костюмі. Він виглядав настільки безглуздо і водночас зворушливо у своєму намаганні здаватися пристойною людиною, що Віра мимоволі всміхнулася. Вона простягнула руку й обережно поправила йому комірець, який загнувся всередину.

— Ти схожий на великого доброго ведмедя, якого змусили вчити етикет, — тихо промовила вона. — Тільки не дихай занадто глибоко, а то піджак трісне.

— А ти схожа на жінку, яка вперше у житті одягнула сукню, — серйозно відповів він, оглядаючи її з голови до ніг. — Навіть рухаєшся якось дивно.

— Це тому що тканина плутається між ногами і лізе в дупу. 

— Спробуй виглядати більш… жіночною, — Грім зробив глибокий вдих, наче перед стрибком у прірву, і Віра побачила, як напружилися його щелепи. — І не забувай свою роль.

Він підняв руку, завагався лише на частку секунди, і нарешті тричі чітко постукав у двері.