13.1

“Скат” плавно розсікав гіперпростір за заданими координатами. А всередині корабля панував хаос, масштабніший за будь-яку космічну битву. Грім, який ще два дні тому холоднокровно відстрілювався від взводу охорони, зараз ледь не гриз нігті від хвилювання. Він нагадував людину, що намагається розмінувати бомбу за допомогою кухонного ножа.

— Слухай сюди, — пірат гарячково розривав чергову посилку з вантажного відсіку у пошуках чистого одягу. — Нам треба підготуватися до зустрічі з мамою. Вона не повинна знати про Сферу. І, заради всього святого, Віро, вона ні в якому разі не має дізнатися, що ми з тобою у розшуку в десяти секторах.

Віра, яка сиділа на ящику і з цікавістю спостерігала за цим виверженням паніки, відкусила шматок протеїнового батончика.

— Громе, розслабся. Ми просто заскочимо за зошитом і поїдемо. Чого ти так пітнієш? Ти ж капітан, пірат, гроза астероїдних полів!

— Ти не знаєш мою маму, — похмуро відповів він, витягаючи з коробки блакитні шкарпетки. — Для неї я — успішний лікар, який очолює стоматологічну клініку на Станції “Оріон”. Якщо вона запідозрить, що замість пломб я вставляю людям кулі, то вичитає мені таку лекцію, що я сам здамся Газовикам. На колінах благатиму їх посадити мене у в’язницю.

Він нарешті дістав з посилки більш-менш нормальний одяг. Це виявився світло-бежевий цивільний костюм — на два розміри менший, ніж треба і тісний Грому у плечах.

— А ти одягай це, — він кинув Вірі згорток, який виявився довгою квітчастою сукнею, що пахла чиєюсь нездійсненою відпусткою на курортній планеті.

— Ти жартуєш? — Віра підняла сукню двома пальцями. — Я в цьому буду схожа на клумбу. Не люблю сукні.

— Це краще, ніж твій заляпаний кров’ю комбінезон, — відрізав Грім. — І ще… Якщо мама запитає, чим ти займаєшся, кажи, що ти моя асистентка. Спеціалізуєшся на гігієні ясен.

— Гігієні ясен? — Віра пирхнула, ледь не вдавившись батончиком. — Громе, ти серйозно? Ти боїшся власної мами настільки, що не тільки собі, а й мені вигадав кар’єру?

— Я її не боюся! — Грім спробував втиснути свої біцепси у бежевий піджак. Тканина загрозливо тріснула під пахвами. — Я просто... поважаю її спокій. Павловичу, перевір мій пульс. Щось я погано почуваюся…

— Ваш пульс, Громе, зараз такий, наче ви намагаєтеся вийти у відкритий космос без скафандра, — відгукнувся ШІ. — Рекомендую дихальну гімнастику. Або просто визнати, що ви вже дорослий чоловік, і перестати боятися маму. 

Віра почала відверто реготати. Вона бачила Грома пораненим, розлюченим, похмурим, але таким — безпорадним перед перспективою маминого чаювання — ще ніколи.

— Ой, не можу... Великий і жахливий Грім боїться, що мама поставить його в куток! — вона витерла сльози від сміху. — А як вона тебе кличе? Громчику? Громику?

Грім зупинився. Його обличчя стало кам’яним. Він повільно повернувся до неї, і на мить Вірі здалося, що вона перегнула палицю.

— Степан, — тихо сказав він.

Віра замовкла.

— Що?

— Мене звати Степан, — повторив він, відводячи погляд. — Для неї я — Стьопа. Степан Олександрович. Якщо ти хоч раз обмовишся і назвеш мене Громом... це викличе питання.

Віра дивилася на нього кілька секунд, а потім знову вибухнула реготом, ще гучнішим, ніж раніше.

— Стьопа?! — захлиналася вона. — О боже, Степане Олександровичу, а ви вмієте дивувати! Доктор Степан, майстер пульпіту!

— Годі! — Грім (тобто Степан) почервонів до самих вух. — Переодягайся вже. Нам виходити з гіперпростору за двадцять хвилин.

Віра пішла за переборку, все ще хіхікаючи, але десь глибоко всередині вона відчула, як її власні долоні стають вологими. Сукня була незручною, роль асистентки — абсурдною, а зустріч із чужою мамою лякала її не менше, ніж патрульний крейсер.

— Громе... тобто, Степане, — покликала вона з-за шторки.

— Що ще?

— Щось я теж починаю нервувати, — зізналася.

— Тобі-то чого нервувати, — похмуро відповів Грім, намагаючись застебнути останній ґудзик на піджаку, який тримався лише на чесному слові. — Просто тримай рот на замку. І простеж, щоб твоє базікало Павлович було на беззвучному режимі.

Віра мовчала кілька секунд. Було чути лише шурхіт квітчастої тканини.

— Не знаю, — нарешті озвалася вона, і її голос прозвучав якось глухо. — Просто... мами чоловіків мене завжди недолюблювали. Знаєш, як це буває? Тільки-но я переступаю поріг, вони вже оцінюють мої нігті, зачіску та поставу. Дивляться, як я тримаю виделку і чи не занадто голосно сміюся. Я для них завжди була “жінкою з сумнівними перспективами”. Може, через це я так і не вийшла заміж… Бо кожна потенційна свекруха бачила в мені не наречену, а катастрофу.

Грім мимоволі всміхнувся — не глузливо, а якось розуміюче. Він уявив Віру в оточенні суворих тіточок у мереживних хустках і зрозумів, що вона справді вписувалася в таку картину так само гармонійно, як двигун від сміттєвоза в залі опери.

— Віро, видихни, — сказав він, підходячи ближче. — По-перше, ми з тобою не збираємося одружуватися. Це не оглядини, а спецоперація. Тобі не треба подобатися моїй мамі. Ти просто... асистентка Степана, яка добре знається на карієсі.

Він замовк на мить, а потім додав із легким зітханням:

— А по-друге... їй і так ніхто не подобається.