13.

Два кулаки одночасно розкрилися. Папір і папір.

Обоє на мить застигли, дивлячись на свої розпластані долоні. Грім хмикнув, Віра примружилася.

— Збіг, — коротко кинув Грім. — Давай ще раз.

— Один... два... три!

Камінь і камінь. Два важких кулаки зустрілися в повітрі, наче справжні метеорити. У кабіні стало настільки тихо, що було чути лише тихе гудіння вентиляції. Віра відчула, як по спині пробіг азартний холодок. Грім же дивився на неї з наростальною повагою, змішаною з роздратуванням.

— Ти махлюєш? — підозріло запитав він.

— Ні. Просто ти занадто передбачуваний як для “великого капітана”, — відпарувала Віра. — Ще раз!

— Один... два... три!

Ножиці й ножиці. Пальці схрестилися в повітрі, наче дуельні клинки.

— Та що за чорт! — вибухнув Грім, витираючи піт з лоба здоровою рукою. — Віро, це вже не смішно. Тобі Павлович допомагає?! Як ви це підлаштували?

— Моя участь у цьому середньовічному жеребкуванні дорівнює нулю, — меланхолійно відповів ШІ. — Якщо чесно, я навіть не розумію, що ви робите…

— Останній вирішальний. Давай! — гаркнув Грім і знову заніс руку.

Віра глибоко вдихнула. Вона бачила, як напружилися м’язи на щелепі Грома. Він був впевнений, що зараз він її точно зламає. Вона бачила це в його очах.

— Один... два... три!

Грім із силою викинув кулак — камінь. Віра ж спокійно і плавно розправила долоню.

Папір.

Запала мертва тиша. Грім дивився на її руку так, наче намагався прочитати лінію долі. Його камінь безпорадно розсипався у її папері.

— Єєєєє! — Віра підскочила на місці, ледь не перекинувши порожній посуд. — Капітан Віра до ваших послуг! Струнко, рядовий Грім!

Вона почала переможно танцювати навколо столу, сяючи так, наче виграла не шатл, а всю галактику разом із кільцями Сатурна.

— Це... це неможливо, — пробурмотів Грім, приголомшено розглядаючи свій кулак. — Це не був випадковий збіг. Ти махлювала! Я точно знаю, але не можу довести.

— Я просто краще відчуваю цей корабель, Громе! Його атмосфера зіграла мені на руку, — Віра зупинилася перед ним і дружньо ляснула його по здоровому плечу. — Ти сам запропонував такий спосіб розділення влади. Тому прийми його з честю!

Грім важко опустився назад на стілець, його обличчя виражало суміш щирого обурення та глибокої екзистенційної кризи.

— Пора зав’язувати з космосом… — прошепотів він сам до себе. 

— Капітане Віро, — подав голос Павлович, і в його динаміках почулися нотки цифрових веселощів. — Вітаю з перемогою! От би всі людські суперечки можна було вирішити грою…

Грім збирався щось уїдливо відповісти, уже відкрив рота, щоб захистити залишки своєї гідності, аж раптом... він завмер. Його погляд, що до цього був прикутий до Віри, раптово перескочив на сторінку відкритого журналу.

У кабіні стало тихо. Було чути лише тихий гул системи життєзабезпечення. Грім повільно, наче в трансі, потягнувся до книги.

— Громе? Ти чого? — Віра припинила святкувати, помітивши, як різко змінилося його обличчя. — Погано почуваєшся? 

Він не слухав. Грім схопив журнал обома руками, підніс його майже до самих очей і почав гарячково гортати сторінки, зупиняючись на символах, які Павлович називав “геометричними ключами”. Його пальці тремтіли, а погляд метався від одного рядка до іншого.

— Цей шифр... — прошепотів він, і в його голосі більше не було слабкості чи іронії. Тільки шок. — Я згадав, де бачив його! Ну точно!

— Справді? — Віра підійшла ближче, заглядаючи йому через плече.

Грім різко підняв голову. Його очі розширилися, наче він щойно побачив привида з далекого минулого. Осяяння вдарило його настільки сильно, що він навіть забув про біль у боці.

— Так, — голос Гріма став низьким і напрочуд твердим. — Здається, я знаю, куди нам треба летіти.

— Громе, ти мене лякаєш, — Віра обережно торкнулася його ліктя. — Можна трохи більше деталей?

— У мого діда  був зошит, — видихнув він, не зводячи очей із символів. — Старий, затертий зошит у шкіряній палітурці. Я бачив його сотні разів. Ці трикутники, вписані в кола... я малював їх на берегах своїх підручників, копіюючи те, що бачив у нього.

Павлович, відчувши, що розмова переходить у площину фактів, знову засвітився синім.

— Капітане Громе, я вже пояснював вам цей феномен, — проскрипів ШІ. — Ваш мозок просто намагається структурувати хаотичні дані, підставляючи знайомі образи з пам'яті. Це когнітивна ілюзія, зумовлена вашим виснаженням та крововтратою. Логічно припустити, що...

— Заткнися, Павловичу! — гаркнув Грім, різко обернувшись до годинника. В його очах спалахнуло полум’я. — Ти нічого не розумієш у людській пам’яті! Ти бачиш алгоритми, а я бачу своє дитинство!

Віра завмерла. Вона ще ніколи не помічала стільки радості у голосі пірата. 

— Той зошит завжди лежав у тумбочці поряд з ліжком мого діда. — продовжив він, уже тихіше, звертаючись більше до Віри, ніж до ШІ. — Він нікому не дозволяв його торкатися, але я, малий, часто крався в його кімнату, коли він спав. Я годинами розглядав ці схеми. Дід казав, що це “мова зірок”, якою розмовляли ще до того, як люди навчилися будувати перші ракети. Я думав, це просто казки старого астронавта...

Він знову глянув на журнал у своїх руках.

— Але тепер я бачу: це він. Той самий шифр. Мій дід не просто так беріг ті закарлючки! Він був членом екіпажу Ефіру. І якщо цей журнал — замок, то зошит діда — це ключ до розгадки. Господи, хоч би він і досі зберігся… Стільки років пройшло.

Грім важко підвівся, ігноруючи біль, що прошив його тіло. Він подивився на навігаційну панель, а потім перевів погляд на Віру. У його очах більше не було сумнівів.

— Нам не допоможуть бази даних і не врятують випадкові стрибки у космосі, — відрізав він. — Віро, я скину тобі координати. Ми летимо на мою батьківщину. Нам треба потрапити в будинок моїх батьків.