12.1

Роздратоване сопіння Грома діяло Вірі на нерви. Вона розуміла, що з такою атмосферою на борту довго вони не протягнуть. Що вже казати про майбутню співпрацю. Попереду ще багато справ, які доведеться вирішувати пліч-о-пліч. Хоче вона того чи ні, та налагоджувати контакт з єдиною живою людиною під боком — це необхідність. А оскільки перший крок завжди робить розумніший, то взяла ініціативу у свої руки. 

Якщо вона щось і знала про чоловіків, так це те що шлях до їхніх сердець лежить через шлунки. За їжею діалог складається сам собою. Вона перебрала запаси кур’єрського шатла та обрала два фірмові сухпайки корпорації “Газ-Простір”. З ентузіазмом взялася за їх приготування. Через десять хвилин по кабіні поплив запах штучної курки та якихось прянощів, які в інструкціях гордо називалися “раціоном підвищеного комфорту”.

— Громе, вечеря готова! — гукнула вона, намагаючись надати голосу доброзичливого тону. Ти диви! Ну майже турботлива домогосподарка. 

Грім відповів не відразу. Він лежав на вузькій лаві в службовому відсіку, підклавши під голову згорнуту у валик куртку. Бортовий журнал “Ефіру” він тримав обома руками над собою, наче це був якийсь пляжний роман, а не ключ до найбільшої таємниці століття. 

— Якщо не прийдеш зараз, я з’їм твою порцію, — уточнила вже менш люб’язно. — Мене навіть не мучатиме совіть.

Побачивши Віру з двома підносами, Грім зітхнув і повільно, морщачись від болю в боці, сів.

— Сухпайки? Ану давай спробуємо, чим Газовики годують своїх працівників, — пробурмотів він і пошкутильгав до столу. — Сподіваюся, у мене не буде печії…

Вони сіли одне навпроти одного. Віра бачила, що він усе ще блідий, але в погляді з’явилася колишня гострота. Журнал Грім поклав поруч із тарілкою. Не зводячи з нього очей, почав черпати їжу ложкою.

— Слухай, — почав він, за мить спустошивши пів тарілки. — Я весь ранок дивлюся на ці закарлючки. Може, це дія знеболювального, а може, я просто божеволію… Але, чорт подери, я точно десь їх бачив! Ці геометричні форми... вони наче дратують якусь частину моєї пам'яті, до якої я не можу дотягнутися.

Павлович, який до цього мовчки (що буває доволі рідко) блимав синім світлом на панелі, раптом подав голос:

— Можливо, ваша інтуїція вас не підводить, Громе. Мої алгоритми показують, що цей шифр — не єдина система. Це агресивний мікс із трьох різних методів кодування: старої військової стеганографії, геометричних ключів і чогось, що нагадує діалекти віддалених колоній. Не дивно, що ваші очі впізнають окремі елементи. Ви могли бачити їх на навігаційних буях або в старих архівах.

— Бачиш? — Грім тицьнув ложкою в бік Віри. — Навіть твій годинник каже, що я не вигадую. Десь у моєму минулому є підказка, але поки що вона вислизає…

Віра кивнула, проковтнувши шматок “курки”.

— Головне, що ми його маємо. А пам’ять повернеться, коли ти перестанеш намагатися витиснути її силою. У мене завжди так: постійно хочу згадати, куди поклала той чи інший ключ. Ніяк не виходить. А потім я перестаю думати про це, і обана! Згадую.

— Було б добре, якщо так…

Коли з вечерею було покінчено, Грім відкинувся на спинку стільця і серйозно подивився на Віру. Вираз його обличчя був менш похмурим. Їжа таки мала позитивний вплив. Нехай не настільки потужний, як хотілося, та вже ж.

— Так, — почав він, постукуючи пальцями по столу. — Нам треба вирішити одне дуже важливе питання. Ми не можемо продовжувати штовхатися біля штурвалу, як два цуценяти біля миски. Кораблю потрібен капітан. Офіційний.

Павловичу ці слова не сподобалися.

— Але я… — почав блимати він. — Я непогано справляюся! Навіщо зміщувати мене з посади?

— Бо ти не здатен приймати рішення. Ти лише граєш під дудку Віри. 

— Це не правда! 

— Тоді чому на головному екрані світиться повідомлення “Грім — гівнюк”. Це ти своїм цифровим мозком прийняв рішення нарватися проблему? Чи таки Віра тобі підказала?

Павлович вдав, що не почув. Але повідомлення таки прибрав. 

— І що ти пропонуєш? — запитала Віра, вже готуючись до чергової лекції про його багаторічний досвід і її “сміттєве” походження. — Знову будеш доводити, що ти найкрутіший пірат у радіусі трьох сонячних систем?

— Ні, — Грім хитро примружився. — Ми ж дорослі люди, Віро. Давай вирішимо це цивілізовано. Без сварок, без криків, без Павловича в ролі арбітра. Один раз і назавжди.

— Це як? — вона з підозрою нахилила голову.

Грім виставив перед собою стиснутий кулак.

— На "чу-ва-чі". Камінь, ножиці, папір. Один раунд. Хто виграє — той капітан до кінця цієї подорожі.

Віра на мить оніміла, а потім гучно розсміялася.

— Ти серйозно? Величний капітан Грім вирішує долю зорельота на пальцях?

— Це найчесніша система в галактиці, — незворушно відповів він. — А ти що, боїшся програти?

— Не боюсь! — Віра теж виставила кулак. 

Обидва завмерли, зосереджено дивлячись на руки одне одного. Атмосфера напруження в кабіні стала майже відчутною. Павлович на панелі навіть приглушив світло, щоб не заважати цьому епічному моменту.

— На три! — скомандував Грім. — Один... два... три!