12.

“Скат” плавно ковзав крізь оксамитову порожнечу Хмари Гокінга, розрізаючи густі вихори фіолетового пилу та золотавого газу. За ілюмінаторами розливалося нескінченне космічне марево, що поглинало світло далеких зірок і робило їхній корабель крихітною, невидимою рибкою в океані неонового туману. Всередині кабіни панував той особливий, крихкий спокій, який буває лише після великої бурі: повітря пахло антисептиком з аптечки, розігрітим металом і кавою з автомата, що ледь чутно гудів у кутку. 

Віра сиділа у  кріслі пілота, відчуваючи дивну суміш виснаження та тріумфу; її пальці все ще здригалися від надлишку адреналіну, але серце нарешті почало битися рівно. Це була коротка мить безпеки, коли стіни шатла здавалися надійною фортецею, а непереможна Корпорація лишилася десь там, за мільйонами кілометрів іржі та хаосу. Вона заплющила очі насолоджуючись цією ілюзією миру, перш ніж тиша неминуче вибухне новими викликами.

Раптом позаду почувся важкий шурхіт і приглушений стогін. Віра навіть не повернула голови.

— Лежи, Громе. Якщо ти зараз розірвеш шви, я тебе назад не зшиватиму. Просто заклею скотчем.

— Скільки я проспав... — почувся хрипкий голос. Грім таки встав. Віра почула, як важко він дихає. — Де ми зараз?

Хитаючись, пірат підійшов до кабіни пілота. Він виглядав жахливо — блідий, розпатланий, але в очах усе ще горів той самий вогник впертої самовпевненості. Він спробував відсторонити Віру від штурвала своєю здоровою рукою.

— Саме там, де нас не знайдуть Газовики, — Віра нарешті обернулася. Її очі блищали від утоми та гордості. — Подивися на монітори. Жодного сигналу переслідування. Хіба я не молодець?

— Угу, молодець… — пробурмотів він, вивчаючи показники на моніторах.

— Що не чутно щирості. Якщо ти не помітив, то я тобі життя врятувала. 

— Я тобі врятував життя двічі. Ще трохи, і ми розрахуємось.

— Ти ведеш лік?! От же…

Грім набрав повітря у легені. Було видно, що йому доводиться докладати чималих зусиль, аби не нервувати. 

— Дякую за порятунок, Віро, правда, — промовив з подобою посмішки на обличчі. — А тепер будь ласкава звільни крісло. Я маю прокласти шлях крізь туманність, інакше ми вріжемося в перший-ліпший астероїд.

— Ти? 

— Так. Бо я тут капітан.

— І хто тебе ним назначив? — Віра підвелася, але не для того, щоб піти, а щоб заступити йому шлях. Вона вперлася руками в боки. — Громе, ти щойно постав із мертвих,  ледь тримаєшся на ногах. Який з тебе капітан? Цей корабель — мій трофей, я його угнала, я вивела з орбіти. Тому я тут головна.

— Твій трофей? — Грім видав короткий смішок, від якого скривився через біль у боці. — Навіщо він тобі, якщо ти не вмієш ним керувати? Тримаєш штурвал, як мавпа. Посунься вже. 

— Ти мене не почув? — Віра вчепилася в підлокітники крісла, наче це був трон. — Я вивела нас із ангара під вогнем турелей! Я залатала твою діряву шкуру! Я тут — і пілот, і лікар, і власниця цього металобрухту! А — ти лише невдячний пасажир. 

Грім спробував втиснутися в крісло поруч із нею, але не помістився. Тоді він просто навалився плечем на її плече, намагаючись перехопити керування.

— Кажу, відпусти важіль, — загарчав. — Ти тримаєш курс прямо на гравітаційну аномалію.

— Це не аномалія, це просто бруд на моніторі! — відбивалася вона, виставляючи лікоть. — Відійди, ти своєю довбешкою затуляєш огляд! 

Вони почали штовхатися. Віра впиралася коліном у панель, не даючи Грому сісти, а він, попри слабкість, намагався відсунути її за лікоть. Шатл від цих маневрів почав повільно розгойдуватися, видаючи серію тривожних звукових сигналів.

— Громе, ти нас уб'єш! Сядь на місце! — кричала Віра, намагаючись відірвати його пальці від панелі.

— Я врятую нас від твого керування!

Раптом усі екрани в кабіні спалахнули яскравим синім кольором, а голос Павловича зазвучав так гучно й офіційно, що обидва кандидати на капітанство миттєво завмерли:

— Увага! Рівень дитячого садку на містку перевищив критичну позначку!

Віра і Грім застигли в безглуздій позі: вона вже збиралася вкусити  його за здорове плече, а він намагався дотягнутися до кнопки форсажу.

— Павловичу, поясни цьому пораненому ведмедю, що я тут капітан, — важко дихаючи, зажадала Віра.

— Ні, Павловичу, — прохрипів Грім, — скажи цій впертій жінці, що капітан — це посада, а не нагорода за викрадення. Я був капітаном скільки себе пам’ятаю! Керував кораблем і командою. А увесь її досвід — це збирання сміття на орбіті! Тут і порівнювати нічого. 

На головному моніторі з’явилося зображення стилізованої капітанської фуражки, яка повільно оберталася навколо своєї осі.

— Аналізуючи ваші показники, — почав ШІ, — я бачу наступне. Користувач Віра має рівень адреналіну, що заважає тверезому оцінюванню простору. Користувач Грім має рівень крововтрати, що робить його корисним лише як декоративний елемент інтер'єру. Оскільки саме я контролюю 100 відсотків систем цього корабля, досі тримаю курс і не маю звички сперечатися за шматок шкірозамінника на кріслі... капітан на цьому кораблі — я.

У кабіні запала тиша. Віра повільно опустила руки. Грім важко зітхнув і сповз по стінці, сідаючи прямо на підлогу, бо сили триматися на ногах остаточно вичерпалися.

— Ну от, — буркнув він, дивлячись на Віру знизу вгору. — Тепер владу захопив годинник. 

— Може, так навіть краще, — Віра теж здалася, вже спокійно вмощуючись у кріслі. — Чув, що капітан Павлович сказав? Йди відпочивай, “декоративний елемент”.

— Я це й зроблю, — пробурмотів Грім і заплющив очі, підкоряючись слабкості. — Але не тому що мені наказав ШІ. Я… я сам так вирішив.

— Капітан також радить вам повечеряти та скористатися сухим душем, — ввічливо додав Павлович — Я проклав курс у глибину туманності. Тому відпочивайте та набирайтеся сил. 

Віра нарешті відкинулася на спинку крісла, дивлячись на фіолетові вихори за вікном. Вона все одно вважала, що виграла цей раунд, навіть якщо офіційно капітаном став її ШІ.