11.1

Серце пропустило удар. Гул двигунів “Ската” ставав дедалі вищим, заповнюючи собою всю кабіну, але мовчання Грома здійняло куди гучнішу паніку в голові Віри.

— Павловичу, тримай тягу на мінімумі! Я за ним! — крикнула вона, вискакуючи з крісла пілота.

— Віро, це самогубство! Не висовуйся зі сховку! — заверещав ШІ, але вона вже не слухала.

Вилетівши в коридор, Віра ледь не посковзнулася на піні, яка натекла крізь відкритий люк. Назовні панував справжній хаос. Було важко орієнтуватися, особливо якщо від страху постійно хотілося зажмуритись та затулити вуха долонями. Крізь марево хімічного снігу вона нарешті побачила його. Грім лежав біля самого крила, нерухомий, як скеля. Поруч з ним, наче сигнальне вогнище, догорали залишки заправної консолі, випускаючи їдкий чорний дим.

Віра кинулася до нього, і в цей момент повітря навколо неї розірвалося від свисту плазмових зарядів. Один із них пройшов так близько, що вона відчула жар. Тканина її комбінезона на плечі з тріском лопнула, обпалена влучним пострілом. На щастя, шкіру лише обпекло гарячим повітрям.

— Громе! — Віра впала поруч із ним. Обличчя капітана було моторошно блідим. Кров з його рани уже не просто текла, а пульсувала, заливаючи підлогу.

Віра сама не розуміла відки в неї, звичайної жінки, взялися сили тягнути стокілограмового борова під перехресним вогнем. Вона вчепилася в його куртку, впираючись ногами в слизький бетон. Зціпила зуби так, що ті аж заскрипіли. Крок. Ще крок. Кулі вибивали іскри з обшивки шатла зовсім поруч, але Віра не здавалася. Вперто, сантиметр за сантиметром. 

Як тільки вона затягнула нерухоме тіло всередину, люк із шипінням зімкнувся.

— Стартуєм, Павловичу! — закричала вона, падаючи на підлогу поруч із Громом. — Повний вперед!

Зліт був пекельним. “Скат” здригнувся від серії влучань у хвостову частину. Корабель рвонув угору, але магнітні захвати ангара не розімкнулися до кінця. Почувся жахливий скрегіт металу, шатл кинуло вбік, і Віра разом із Громом прокотилася по підлозі відсіку.

— Нас тримають! Силова сітка! — кричав Павлович. 

— Ми це вже проходили, пам’ятаєш? — Віра стерла Громову кров з обличчя. — Якщо “Циклон” зміг вирватися, то цей малюк тим паче зможе! 

— Але “Циклон” після цього розвалився! 

— “Скат” міцніший. Сподіваюсь…

Двигуни вили на межі можливостей, корпус тріщав. Нарешті пролунав глухий вибух — “Скат” буквально вирвав шматок ангарної рами й вилетів у відкритий космос, хаотично обертаючись навколо своєї осі.

— Віро! — голос Павловича став різким. — Я вирівняв курс, але нас бачать усі радари Станції! Маячок, про який казав капітан Грім! Якщо ти зараз же не вирвеш той трекер, то наша втеча не матиме жодного сенсу.

Віра глянула на Грома. Він був без свідомості, і пляма крові під ним ставала дедалі більшою.

— Він помре, поки я буду копатися у дротах!

— А якщо не зламаєш маячок, помремо всі троє! Це елементарна логіка. Друга панель праворуч від реактора, швидше!

Віра загарчала від безсилля, але таки підхопилася. Знайшовши потрібну панель, вона одним ударом труби вибила захисну кришку. Пальці, забруднені в крові Грома, гарячково шукали блок передавача. Ось він — невеликий циліндр із пульсуючим синім вогником. Вона навіть не намагалася діяти обережно. Встромивши кінець труби під кріплення, Віра натиснула всією вагою. Раз, ще раз. Не виходило. Розсердивши не на жарт, вона з усієї сили вдарила по тому трекеру, як сокирою колола дрова на дачі. Метал хруснув, проводи заіскрили, і маячок нарешті вилетів із гнізда, згаснувши назавжди.

— Готово! — зраділа вона, кидаючись назад до Грома.

Тепер уся її увага зосередилася на невеликій аптечці “Газ-Простору”.

— Павловичу, кажи, що робити. Він виглядає дуже погано…

— Використовуй гемостатичний затискач, — голос ШІ став спокійнішим, але зосередженим. — Рана вище стегна зачепила артерію. Ми повинні зупинити кровотечу, інакше ніякий регенераційний гель не спрацює.

Віра діяла швидко. Вона розрізала штанину Грома, намагаючись не зважати на те, наскільки глибокою була дірка від кулі та як сильно у неї тремтіли руки. Вона заштовхувала гемостатичну губку в рану, поки Грім не видав хрипкий, болючий стогін.

— Живий... — прошепотіла вона, відчуваючи полегшення. — Тільки спробуй мені вмерти, Громе! На тебе дитина чекає, паскуднику! Що я їй скажу? Що тато ідіот, який не хотів лікуватися?!

Грім розплющив одне око, фокусуючи каламутний погляд на Вірі. Його губи ледь помітно ворухнулися.

— Чого ти розкричалася…

— Це я ще не кричу! Просто проводжу виховну роботу, — Віра вводила знеболювальне, керуючись вказівками Павловича. — Лежи і не рипайся. Ти поранений набагато сильніше, ніж вдавав. Герой нещасний.

— Віро, його стан стабілізовано, — сповістив Павлович, коли Грім знову відключився. 

— Ну слава Богу.

— Ми входимо в зону завад. Можна трохи видихнути.

Віра впала на підлогу поряд із Громом. У неї боліла кожна клітинка тіла. У голові паморочилося. Страшенно хотілося пити. Але… вона раптом спіймала себе на думці, що почувається абсолютно щасливою.