11.

Стукіт серця Віри був гучнішим за гул вентиляційної шахти. Вона повзла слідом за Громом, міцно стискаючи в руці свою єдину зброю — ту саму металеву трубу. Як для людини зі статурою носорога, Грім рухався напрочуд тихо, але його плечі здригалися щоразу, коли йому доводилося переносити вагу на поранене стегно. Кров уже просочила край його куртки, залишаючи темні плями на металі шахти.

— Вісімдесят секунд, — нагадав Грім, зупинившись біля решітки, крізь яку пробивалися промені стерильно-білого світла. — Готова?

— Так, — Віра кивнула.

Він вибив решітку одним ударом ліктя, перехопив її й обережно поклав поруч. Грім пірнув униз, Віра — за ним.

Вони приземлилися на гладку, блискучу обшивку “Ската”. Шатл виглядав як хижий птах, що припав до підлоги ангара. Про керування таким кораблем Віра і не мріяла. Вона була готова віддати нирку за можливість посидіти у кріслі пілота та понатискати усі ті блискучі кнопочки на новітній панелі керування… Це вам не “Циклон”, двигун якого заводився тільки за умови погроз, матючиння та кількох ударів розвідним ключем. 

От тільки геніальний план угону розсипався в ту ж мить, коли вони з Громом торкнулися металу. 

— Увага! УВАГА!!! — раптом годинник Віри завібрував з такою силою, що у неї смикнулася рука. — Громе, ви помилилися з графіком перезмінки. Через штурм в’язниці “Газ-Простір” ввів протокол “Альфа". Ніяких вісімдесяти секунд у нас немає! Мої датчики фіксують присутність цілого зводу!

— Бляха! — вилаявся Грім, вихоплюючи пістолет. — Як я про це не подумав…

Внизу, під крилом шатла, почулися крики. Шість охоронців у важкій броні вже піднімали гвинтівки. Завила сирена, а зверху, на стелі, почали розгортатися автоматичні турелі.

— Павловичу, займися щитами! Зламуй систему наведення турелей! — крикнула Віра, зсуваючись по обтічному носу корабля вниз.

— Ти здуріла? Як я це зроблю?!

— Не знаю! Спробуй!

— Тут трирівневий шифр "Прометей"! — панікував ШІ, його голос тремтів від перевантаження. —  Я не можу... Ой, я випадково ввімкнув систему пожежогасіння! Вибачте, щось не те наклацав!

У той же момент зі стелі ангара вдарили потужні струмені білої піни. За секунду все навколо перетворилося на сніжне пекло. Охоронці почали ковзати, їхні тепловізори збожеволіли від хімічного складу піни.

— Це наш шанс! Треба скористатися цією пінною вечіркою, — гаркнув Грім. Він не стріляв на ураження — він бив по балонах із паливом та енергетичних кабелях, прикриваючи Віру. — У корабель! Живо!

Віра злетіла з крила шатла, приземлившись прямо в купу піни. Вона нічого не бачила, орієнтуючись лише за підказками ШІ. Турелі над головою почали хаотично стріляти в різні боки — Павлович таки вніс хаос у їхні мізки. Грім залишився біля крила. Припавши на поранену ногу, він методично відсікав вогнем будь-які спроби охорони наблизитися до корабля.

— Громе, вони заблокували трап! — закричала Віра, обмацуючи корпус. — Магнітний замок! Я не можу потрапити всередину.

— Відійди! — Грім на мить вискочив із піни, підхопив важкий вогнегасник, який стояв біля заправної консолі, і з диким криком влупив ним по сенсорній панелі люка.

Іскри, тріск пластику — і двері з шипінням почали відходити вбік. Грім підштовхнув Віру всередину, а сам миттєво розвернувся назад до ангара, загороджуючи собою вхід.

— Нехай Павлович підключиться до керування “Скатом”! — крикнув Грім, випускаючи чергу в бік нападників. — Хутко!

— Я роблю все, що можу, але мій процесор не залізний! Хоча зачекайте... він таки залізний. — звітував Павлович. — Так. Я на місці. Зараз розберуся що тут і до чого… Чорт, як тут увімкнути світло?

Віра влетіла в кабіну пілота, але раптом заціпеніла. У кріслі сидів молодий хлопець в уніформі кур’єра. Він тримав у руках планшет і з жахом вдивлявся в ілюмінатор, за яким вирувала стрілянина.

Віра міцніше перехопила свою металеву трубу і впевнено наставила її кінець прямо в спину кур’єру. 

— Ані руш! — закричала вона. — Руки догори, бо стрілятиму!

Павлович хмикнув. Його голос пролунав з динаміка у кабіні пілота, а це вже було хорошим знаком. 

— Я... я лише доставляю... термінову пошту... — пролепетав хлопець, заводячи руки за голову. — Будь ласка! Не вбивайте мене. 

Віра відчула, як адреналін випалює залишки страху. 

— Пошта скасовується, — вона ще дужче втиснула трубу між його лопаток. — Виходь із корабля. Повільно. Жодних різких рухів!

— Будь ласка! У мене кіт вдома… — кур’єр мало не плакав. Він обережно позадкував до виходу. — Якщо я помру, то його нікому буде годувати.

— Біжи вже!

Щойно хлопець пішов, Віра застрибнула в крісло пілота. Її пальці зависли над панеллю запуску. Екрани оживали, двигуни почали видавати низький, переможний гул. Вона відчувала, як корабель дрижить, готовий вирватися на волю.

— Громе, ми готові! — крикнула вона, витираючи піну з обличчя. — Капітане, швидше всередину! Ми злітаємо! 

З боку відкритого люка не донеслося жодної відповіді. Лише гул двигунів і далекий, приглушений звуками ангара гуркіт пострілів.

— Громе! — знову закричала Віра, але в коридорі шатла панувала порожнеча. Грім не відповідав.