9.1

Віра не бігла — вона летіла, майже не торкаючись підлоги. Ринкова площа за її спиною перетворилася на вогняний котел. Але вона не озиралася. Повітряна тривога вила так розривно, що звук, здавалося, вкручувався прямо в мозок, витісняючи будь-які думки, крім однієї: Павлович.

Вона влетіла в коридори в'язничного блоку. Будівля нагадувала нутрощі пошматованого звіра. Там сперділо горілим, всюди була кров. Світло миготіло червоним, аварійним ритмом. На підлозі лежали тіла охоронців. Стіни були посічені дробом, а зі стелі, що небезпечно прогнулася, звисали кабелі, які іскрили, наче розлючені змії.

— Павловичу! — крикнула вона, але голос потонув у гуркоті чергового вибуху десь у надрах станції.

Віра не могла зорієнтуватися. Вона хаотично відчиняла двері, поки не потрапила у кімнату з купою комп’ютерів. Інтуїція підказувала, що Павловича треба шукати саме тут. Але як його знайти у цілковитому хаосі? Термінали розбиті, шухляди вирвані. Вона почала гарячково розгрібати купи речей на одному зі столів. 

Раптом тінь за її спиною відокремилася від стіни.

Віра не встигла навіть обернутися, як важкий удар у плече збив її з ніг. Вона впала обличчям на холодну підлогу, відчуваючи присмак крові на губах. Над нею стояв один із газовиків — офіцер у пошкодженому скафандрі, чий шолом був розбитий, оголюючи спотворене люттю обличчя. В руках він стискав десантний ніж.

— Живою ти звідси не вийдеш... — прохрипів він, навалюючись на неї всією вагою. Його очі були налитими кров'ю. — Через тебе загинули мої солдати!

Віра вчепилася в його зап'ястя, намагаючись відвести лезо від своєї шиї. Метал повільно, міліметр за міліметром, наближався до її горла. Вона подивилася в очі нападнику і побачила своє відображення — жінки, яка ось-ось помре в сирому підвалі чужої станції. Її м’язи тремтіли, дихання перехопило. Сили закінчувалися. Лезо ножа вже торкалося її шкіри, залишаючи тонку червону лінію...

Раптом повітря в кімнаті здригнулося від важкого тупоту.

— Ану геть від неї, мерзото!

Почувся глухий удар металу об плоть. Газовика буквально знесло з Віри. Грім врізався в офіцера всією своєю масою, збиваючи того з ніг. Офіцер спробував підняти ніж, але Грім перехопив його руку і з хрускотом, від якого у Віри похололо всередині, викрутив її. Короткий постріл упритул поставив крапку в цій боротьбі.

Грім важко дихав. Його куртка була просякнута кров’ю — а Віра не знала, чи це його кров, чи чужа. Він стояв над нею, наче розгніваний бог війни, і його погляд був страшнішим за дуло пістолета.

— Ти... ти повна ідіотка! — проревів він, і його голос перекрив навіть виття тривоги. — Я зараз мав би бути в гіперпросторі, а натомість я стою в цьому смітнику і рятую твою нікчемну шкуру!

— Я не просила! — Віра відчайдушно намагалася стримати приступ нудоти. Все її тіло тремтіло від надлишку адреналіну. 

— Але не залишила мені вибору. Підіймайся! — Грім схопив її за комір комбінезона і труснув так, що в неї клацнули зуби. — Гей, ти чого заціпеніла?!

— Щойно на моїх очах вбили людину!

— Вперше чи що? — хмикнув пірат.

Віра бачила, як його зіниці розширилися від люті та нерозуміння. Він був злий на неї за її впертість, але ще більше — на себе за те, що його професійний інстинкт виживання програв чомусь іншому. Чомусь, що змусило його кинути свій корабель і піти під обстріл за жінкою, яку він знав лише кілька днів.

— Годинник... — прошепотіла вона, дивлячись йому прямо в очі. — Треба знайти годинник.

 — Шукай своє залізяччя. Швидко. У нас дві хвилини до того, як цей сектор ізолюють.

Віра кинулася до коробок на столі.

— Де Яся? — запитал вона.

— У “Сарані”. Хлопці відвезуть її до моєї сестри. Там безпечно.

— Це добре…

Під купою конфіскованих жетонів Віра нарешті побачила його — старий корпус, тріснуте скло. Вона схопила годинник і притиснула до грудей. 

— Є. Він тут.

Грім тим часом не втрачав часу. Його погляд впав на розкритий металевий кейс біля тіла офіцера. Там, серед стосів електронних ключів, лежав старий обтягнутий шкірою зошит. 

— Щоб мене чорти побрали… — прохрипів Грім.

— Це бортовий журнал “Ефіру”? — запитала Віра. — Справді він?

— Схоже на те, —  Грім схопив його і грубо засунув за пазуху. — Потім розберемося. Забрала Павловича? 

— Так. 

— Тепер біжи, сміттярко, — гаркнув капітан. — Біжи, наче за тобою женуться всі демони порожнечі, бо так воно і є!

Вони вискочили в коридор. Стеля за їхніми спинами почала просідати з жахливим скреготом. Грім перехопив Віру за талію, допомагаючи їй подолати завал, і вони рвонули до останнього вцілілого виходу.