9.

Нарешті Яся почала ворочатися та розплющила очі. Вона повільно обвела поглядом кімнату, потім потрусила головою, намагаючись прогнати залишки сну. Віра миттєво притягнула її до себе, чекаючи на сльози, істерику чи хоча б тремтіння в голосі. Але дівчинка лише люто звела брови й спробувала смикнути руками. Почувся металевий дзвін наручників.

— От же ж покидьки... — процідила Яся, і в її погляді Віра побачила не дитину, а маленьку копію Грома. — Нас пов’язали?

— Так, — коротко відповіла Віра, не вдаючись у подробиці зради Гіроші.

— Я їм влаштую. Віро, де мій ніж? Забрали… — загарчала мала. — Але я й без нього випущу їм тельбухи! Нігтем! Де тато? 

— Його забрали на… розмову. 

— Тато їх всіх переб’є! А я йому допомагатиму!

Вона спробувала різко підвестися, але її обличчя вмить зблідло. Дівчинка похитнулася, і її тіло здригнулося від спазму. Віра ледь встигла відсунути ноги, як Ясю знудило.

— Це нормально, нормально... — зашепотів Гіроші з темряви, не сміючи підійти ближче. — Побічний ефект від снодійного на дитячий організм. Скоро мине. Нехай вона присяде та заспокоїться. 

— Замовкни, Гіроші! — відрізала Віра, обережно витираючи обличчя дівчинки краєм свого рукава. — Твої поради — останнє, що нам зараз потрібно.

Минали години. Час у підземеллях Станції тягнувся, як густа олива. Грім так і не з’явився, і тиша в коридорах ставала дедалі загрозливішою. Щоб відволікти Ясю від нудоти та страху, який все ж почав пробиватися крізь її піратську виправку, Віра почала розповідати про своє життя.

— Знаєш, там, на Землі, звідки я родом, є місця, де трава така висока, що в ній можна сховатися в повний зріст, — тихо говорила вона, гладячи Ясю по розпатланих косичках. — Там небо не чорне, а блакитне, і сонце не жарить крізь скло, а лагідно гріє. У мене там крихітна дача і садок зі смачнющими яблуками. Коли все це закінчиться... я обов'язково запрошу тебе в гості. Пригощу тебе фруктами або, навіть, спечу пиріг!

Яся слухала, затамувавши подих, і на її обличчі вперше за довгий час з’явилася слабка усмішка. Вона вже відкрила рот, щоб запитати про пиріг, аж раптом простір навколо них здригнувся.

Це не був звичайний шум станції. Глибокий, важкий вибух десь на верхніх рівнях змусив бетонні стіни вібрувати. Зі стелі посипався пил. Потім пролунав другий удар, ближче, і серія швидких пострілів із важких плазмових гвинтівок.

У коридорі почулися крики охоронців Корпорації, тупіт чобіт і характерний, ні з чим не порівнянний свист абордажних гарпунів, що пробивали перебірки.

— Це вони... — прошепотіла Віра, відчуваючи, як у грудях спалахує дика надія.

— Татові люди! — вигукнула Яся.

Здалеку долетів хрипкий, перекриваючий гуркіт бою голос того самого кремезного охоронця, а слідом за ним — розлючений рев піратів “Сарани”, які прийшли забирати своє. Віра ніколи не думала, що так радітиме бандюкам.

Двері камери не просто відчинилися — їх вирвало разом із м'ясом бетонної стіни магнітним чарджем. Крізь дим усередину влетів Грім (як епічно це звучить!). Вигляд у нього був такий, наче він щойно побився з промисловим пресом: куртка розірвана, на плечі зяяла опікова рана від плазми, а обличчя було залите кров’ю. Але в одній руці він стискав свій масивний пістолет, а під пахвою іншої — ту саму Сферу!

— Татку! — Яся кинулася до нього, і Грім, навіть не здригнувшись від болю в рані, підхопив її, притиснувши до себе. — Ти як? 

— Зі мною все добре... — прохрипів він, а потім його погляд упав на Гіроші, який забився під нари.

Обличчя Грома перекосилося. Він поставив доньку на підлогу, відстрелив ціпок, який все ще сковував її рухи. 

— А тепер заплющ очі, дитинко, — тихо промовив, зводячи курок на японця. — Ти... слизький хробаку, — звернувся до нього. — Я розмажу твої мізки по стіні!

— Громе, зупинись! — Віра перегородила йому шлях, вхопивши за здорову руку. — Не марнуй час! Він просто старий боягуз, він не вартий твоєї уваги. У нас є серйозніші проблеми. Тут стіни тремтять. Тюрма зараз завалиться, нам треба йти!

Грім кілька секунд важко дихав, дивлячись на переляканого Гіроші.

— Я по тебе повернуся! — вигукнув, стріляючи в його ланцюги. — Знай про це. Ти до кінця свого паскудного життя зі мною не розрахуєшся.

Потім він звільнив Віру. 

— Бігом! — скомандував. — Всі на вихід!

Вони вискочили в коридор, де панував справжній хаос. Пірати в пошарпаній броні з криками “Свободу капітану!” закидали газовиків гранатами. А разом із тим, у захваті, трощили усе, що потрапить під руку. 

Віра, Грім та Яся з охоронцем проривалися до ринкової площі. А там відбувалося те, чого Станція Вільних не бачила десятиліттями: величезна, іржава “Сарана” зависла прямо над ятками з овочами та запчастинами, ігноруючи всі правила безпеки та протоколи станції.

— Яке нахабство! — Віра ледь встигала перестрибувати через ящики з електронікою, поки їм у спини летіли плазмові заряди. — Вони припаркували бойовий корабель посеред базару?!

— Це називається “експрес-доставка транспорту”, сміттярко! Хлопці не мали часу проходити митницю, — гаркнув Грім, відстрілюючись на ходу. — Стрибай на пандус!

Пандус “Сарани” почав опускатися, збиваючи вивіску якоїсь забігайлівки. Навколо свистіли кулі, пірати реготали, посилаючи прокляття навздогін охоронцям, а ринкові торговці в паніці рятували залишки свого товару..

Раптом Віра різко зупинилася посеред площі, ледь не збивши з ніг охоронця, що біг позаду. 

— Павлович! — скрикнула вона, хапаючи за порожнє зап'ястя. — Громе, де мій годинник?! Де мій ШІ?!

Грім закинув Ясю на пандус і обернувся, вхопивши Віру за плече. 

— Забудь про нього! Це просто шматок коду в старому залізі! Він не вартий твого життя!

— Він не залізо! Він мій партнер! — Віра вирвалася з його рук, її очі горіли впертістю. — Летіть без мене! Я не залишу його. 

— Віро, ти дурна? Повернися! — крикнув Грім, але вона вже пірнула назад у димний коридор в’язниці, ігноруючи крики, постріли та здоровий глузд.