8.1

Віра розплющила очі й одразу відчула знайомий запах заліза та бетону. Спершу вона подумала, що це затяжне дежавю. Але холодні прути решітки перед обличчям і характерний клацаючий звук наручників при кожному русі швидко повернули її до реальності.

— Та ви жартуєте... — прохрипіла вона, намагаючись підвестися. — Знову клітка? Серйозно? Скільки можна?! Почуваюся екзотичною твариною, яку ніяк не можуть прилаштувати до зоопарку.

Вона глянула на скуті зап’ястки. Павловича не було. Годинник, її єдиний зв'язок із розсудливістю, зник. Без нього Віра почувалася беззахисною… Неначе голою. Звісно, Павлович ніяким чином не міг її захистити. Більшу частину часу він навпаки заважав, але тепер, коли його відібрали, вона усвідомила, що звикла до цього буркутуна. 

Грома також ніде не було видно, що змусило серце Віри стиснутися від недоброго передчуття.

Поруч, на брудній тонкій ковдрі, тихо сопіла Яся. Вона теж була в наручниках, які здавалися жахливо великими на її тонких дитячих руках. Віра кинулася до дівчинки, наскільки це дозволяв ланцюг.

— Ясю! Мала, прокидайся! Ну ж бо! — Віра почала обмацувати її шию, відчайдушно намагаючись знайти пульс.

— Вона в порядку. Просто спить, — почувся слабкий, надтріснутий голос із темряви.

Віра здригнулася і різко обернулася. У темному кутку камери, майже зливаючись із брудною стіною, лежав Гіроші. Він виглядав набагато гірше, ніж у лавці: його одяг розірваний, а на обличчі додалося нових синців. Здавалося, що він навіть у зрості зменшився, хоча це, звісно, було неможливо. 

— Не хвилюйся. Я підсипав безпечну дозу, — продовжив японець, важко дихаючи. — Просто на дитину діє довше…

Віра відчула, як усередині закипає лють, така гаряча, що, здавалося, вона зараз розплавить наручники. 

— Ти... ти нас здав Газовикам! Паскуда стара! І це після того, як ми перлися до тебе бозна звідки, як довірили тобі таємницю!

Гіроші відвів погляд, розглядаючи щілини в підлозі.

 — У мене не було вибору, Віро. Вони прийшли раніше, розгромили все, що я збирав десятиліттями. Обіцяли спалити лавку разом зі мною, якщо я не віддам Маяк. А коли з'явилися ви... вони запропонували угоду. Моя безпека і недоторканність моєї колекції в обмін на вас і Сферу. 

Він гірко засміявся, і цей сміх перейшов у кашель. 

— Я старий дурень. Повірив слову “Газ-Простору”. Як тільки вони прибули, то забрали Сферу, скрутили мене і кинули сюди разом із вами. 

Віра притулилася спиною до холодної решітки, дивлячись на сплячу Ясю.

 — Знаєш, Гіроші, — тихо сказала вона. — Якщо я виберуся звідси, то власноруч спалю твою кляту лавку. Знаєш, що у нас в Україні роблять зі зрадниками? 

— Випускають за кордон, аби ті змогли спокійно почати життя з чистого аркуша. 

— Я не про можновладців, бовдуре, а про звичайний народ! У народі зраду не прощають. Тобі обов’язково помстяться, а при зустрічі плюнуть в обличчя!

— Не треба плювати, будь ласка. 

— Твоє щастя, що у мене в роті пересохло.

Віра не збиралася сидіти склавши руки. Вона діяла — хоча б для того, щоб час у камері пролетів швидше. Спершу втиснула п’яту в щілину між підлогою та решіткою, намагаючись використати її як важіль, але старі прути навіть не здригнулися. Потім вона спробувала розігнути дужку наручників за допомогою металевого ґудзика на комбінезоні, але тільки зламала ніготь і ледь не вивихнула палець.

— Прокляття! — вигукнула вона, безсило гепнувшись на підлогу. — Це просто неймовірно. Гіроші, ти хоч розумієш, що ти накоїв? Ти не просто нас здав, ти підписав смертний вирок дитині!

— Кажу ж… Я хотів врятувати справу свого життя.

— Справу життя? Свої залізяки? — Віра аж засичала від люті. — Ти обміняв життя реальних людей на купу іржавих годинників! Колекціонер бісів…

Японець нічого не відповів, лише дужче забився в куток. Віра трохи заспокоїлася, намагаючись мислити холодно.

— Де ми? — різко запитала вона. — Вони вже вивезли нас зі Станції Вільних?

— Ні, — тихо відповів Гіроші. — Ми все ще тут. Це в'язниця в нижніх ярусах, яку Корпорація орендує у місцевої адміністрації. Вони чекають на свій транспортний корабель, щоб депортувати вас. 

“Ми досі на Станції. Це добре”, — промайнуло в голові Віри. Це означало, що вони не в глибокому космосі, звідки вже точно не втечеш.

Раптом вона згадала про того самого “бронтозавра” — охоронця Грома. Перед очима постала сцена в підвалі: Гіроші подавав чай їй, Грому та Ясі... а охоронець? Охоронець залишився біля входу, він був на посту. Він не пив чай!

— Гіроші, — Віра вхопилася за решітку, її очі блиснули надією. — Твій підвал... там був ще один чоловік. Великий такий, мовчазний. Його теж скрутили?

— Я... я не бачив, — розгублено відповів японець. — Коли Газовики увірвалися, вони одразу кинулися до вас. Тих, хто був у відключці, в'язали першими. У тій тисняві та паніці… я не бачив нікого іншого.

Віра відчула, як у грудях потеплішало. Цей кремезний хлопець, який дихав їй у потилицю в шлюпці, міг бути єдиним, хто залишився на волі. Якщо він не такий тупий, яким здається, то уже мав би подати сигнал на “Сарану” і викликати підкріплення. Пірати ж мають врятувати свого капітана. У них є кодекс честі… мабуть.