8.

Віра завмерла, відчуваючи як холодний піт тонкою цівкою стікає по її спині. Атмосфера в розбитій лавці наелектризувалася настільки, що, здавалося, від найменшого звуку повітря вибухне.

— Геть! — процідив Гіроші, сильніше стискаючи рушницю. Його очі за скельцем однієї вцілілої лінзи окулярів горіли підозрою. — Я вже все сказав вашим псам! У мене більше нічого немає! Дайте мені спокій!

— Прибери зброю, старий, — голос Грома пролунав низько й загрозливо. Він тримав японця на мушці, прикриваючи лівим плечем Ясю. — Ми не з “Газ-Простору”. Невже по нас не видно?.

Гіроші перевів погляд на Грома, потім на Віру в її кумедній перуці, і нарешті його очі зупинилися на Ясі. Дівчинка міцно трималася за куртку батька, але не плакала — вона дивилася на старого колекціонера з сумішшю жалю та цікавості. Присутність дитини явно збила японця з пантелику. Корпоративні карателі зазвичай не тягають із собою дітей на допити.

— Мене прислав Семен, — швидко промовила Віра, намагаючись говорити максимально спокійно. — Семен Тостер. Із одинадцятої платформи. Він сказав, що ти — єдиний, хто може мені допомогти. 

Гіроші трохи повів дулом рушниці вбік, почувши ім’я старого друга.

 — Семен... — пробурмотів він. — Цей старий дурень завжди вплутувався в те, що йому не по зубах.

Віра, скориставшись моментом, повільно розстебнула куртку. Вона обережно дістала Сферу та на витягнутій руці продемонструвала її Гіроші. 

— Ось, що привело нас до тебе. 

Гіроші заціпенів. Його рушниця повільно опустилася, впираючись прикладом у підлогу. Його обличчя, заплямоване кров'ю, вмить змінилося — замість люті на ньому з'явилося благоговіння, змішане з жахом.

— Карта... — прошепотів він, і його голос здригнувся. — Це карта, яка вказує дорогу до “Ефіру”. Значить, легенди не брехали. Я знав! Знав!

Він швидко озирнувся на вхідні двері, наче очікуючи, що стіни зараз розсунуться і звідти вискочать шпигуни.

— Сховайте це! Швидше! — він замахав руками, підходячи ближче до перекинутого стелажа. — Якщо вони повернуться і побачать це у вас — ми всі не доживемо до вечері.

Гіроші натиснув на приховану кнопку під стільницею розбитого столу. Почувся важкий гуркіт механізмів, і частина підлоги під стопками старих газет почала повільно опускатися, відкриваючи прохід у темряву.

— Йдіть за мною. Живо! — скомандував він уже зовсім іншим тоном. Тоном людини, яка знову знайшла сенс життя в цій купі металобрухту. — У підвалі безпечно. Там стоять глушники, жоден сканер Корпорації не проб'ється. Там і поговоримо про те, яку біду ви притягли на мою голову.

Грім першим ступив на платформу, міцно тримаючи Ясю за руку. Віра, притиснувши Сферу до грудей, пішла слідом, відчуваючи, як серце нарешті починає сповільнювати свій шалений біг. Здається, пронесло. 

Платформа безшумно опустилася, зачиняючи за ними люк. Підвал виявився не просто сховищем, а справжнісінькою підземною лабораторією, заставленою стелажами з давніми приладами, мерехтливими моніторами та колбами з невідомими рідинами. У Ясі все це викликало неприхований захват. Вона узялася розглядати кожен предмет на поличці, наче потрапила у музей. 

— Сідайте, — Гіроші вказав на кілька металевих стільців, які виїхали зі стіни. — Зараз я зроблю нам чаю. Найкращий антистрес після зустрічі з громилами “Газ-Простору”. 

 — Може, вам потрібна медична допомога? — запитала Віра, кивнувши на закривавленене волосся старого. — Треба обробити рану.

— Ні-ні, все гаразд, — відмахнувся той. — Це зачекає. Спершу чай… здається, у мене навіть печиво було.

Колекціонер повернувся з трьома чашками ароматного напою. Поставив їх на стіл разом з вазочкою печива. 

— Пригощайтесь, — він підсунув чашки до гостей, а сам нарешті взяв Сферу в руки. Його заплямовані пальці обережно торкнулися гладкої поверхні, і обличчя японця осяяла дивна, майже дитяча радість.

— Дякую! — Віра зробила ковток. — Дуже смачно. Ясю, дивись яке печиво! У формі звірят, ходи похрумай. 

— Не вірив... — прошепотів Гіроші, не зводячи погляду з артефакту. Здається, все навколо перестало існувати для нього. — Ніколи не вірив, що триматиму в руках такий скарб. Цю карту ще називають Маяком Ефіру. Власне, як тільки її не називали, але до вас, Віро, ніхто її не знаходив… Це велика удача, і велика відповідальність. Я радий за вас, і водночас мені вас шкода. 

— А можна ближче до суті? — різко перебив його Грім, постукуючи пальцями по столу. — Нас цікавить, як це працює. Як увімкнути карту?

Гіроші відірвався від Сфери, і його обличчя вмить спохмурніло. 

— Ввімкнути? — він тяжко зітхнув. — Я не знаю. Інструкція була у бортовому журналі капітана “Ефіру”. І та інструкція — зашифрована. Я мав той журнал, то була найцінніша річ у моїй колекції… Була. До того, як сюди навідався “Газ-Простір”.

— Вони забрали журнал?

— Так. Прямо з сейфу, — схлипнув старий. — Але навіть якби ми його мали… Ми б не впоралися з шифром. Екіпаж “Ефіру” не хотів, щоб їхні розробки дісталися аби-кому. 

Раптом Яся, яка досі мирно пила чай, похитнулася і опустила голову на стіл. Її дихання стало важким.

— Яся! Тобі погано?! — Віра кинулася до неї і в той же момент відчула, як її власні повіки важчають, а підлога починає гойдатися під ногами. — Що відбувається?

Грім, що сидів навпроти, різко схопився, але його рухи були сповільненими, наче він рухався крізь густий сироп. 

— Що... що ти нам дав?! — процідив він, хитаючись, і його пістолет вислизнув з ослаблених пальців. — Що з моєю…

Кімната закружляла. Віра відчула, як її тіло стає ватяним, а думки розпливаються. Вона встигла лише краєм ока помітити, як Гіроші з абсолютно спокійним обличчям поклав Сферу на стіл і обережно підняв з підлоги пістолет Грома.

Останнє, що Віра почула, перш ніж темрява поглинула її, був панічний крик Павловича.