7.1

Ринок на Станції Вільних нагадував розтривожений мурашник, де замість личинок тягали контейнери з контрабандним паливом. Віра йшла перевалистою ходою, притримуючи рукою Сферу, а Грім похмуро ніс дві порожні сумки.

Яся сприймала цю вилазку як свято. Вона із захватом, який властивий тільки дітям, розглядала вітрини. Її увагу прикувала заіржавіла, але яскраво розфарбована карусель, яка скрипіла в центрі площі у такт звукам старої синтезаторної музики.

— Татку! — Яся смикнула Грома за рукав. — Ну будь ласка, лише три кола! І... і он той льодяник на паличці! Глянь, він світиться!

Грім напружився, озираючись по сторонах. Кожна секунда на відкритому просторі здавалася йому вічністю.

— Ясю, ми поспішаємо. Не зараз.

— Будь ласка! — заскиглила мала. 

— Громе, — з наголосом промовила Віра, суворо глянувши на нього крізь важкі окуляри — Зглянься над дитиною. Яка сім'я приходить на ринок і не купує льодяник? 

Капітан піратів закотив очі, але таки дістав кілька дрібних монет. Поки Яся з неймовірною серйозністю обирала свій неоновий льодяник, Віра раптом відчула, як по спині пробіг холодок. Професійне чуття механіка, звиклої чути сторонні звуки в гуркоті двигуна, підказало: щось не так. У відображенні заскленої вітрини з деталями для дронів вона помітила постать у брудному плащі з капюшоном, яка трималася на відстані, але чітко повторювала їхній темп.

— Здається, у нас хвіст, — ледь чутно кивнула вона в бік вітрини.

Грім не ворухнувся, лише звузив очі. Він ледь помітно кивнув своєму охоронцеві — кремезному чолов'юзі, який вдавав, що вивчає асортимент кабелів біля сусідньої ятки. Охоронець розвернувся і безшумно пірнув у натовп, заходячи з флангу.

Віра відчула, як серце почало калатати об Сферу. Вона вже уявляла, що зараз почнеться стрілянина, що газовики вискочать із засідки... Грім уже завів руку під куртку, ближче до кобури.

За хвилину охоронець повернувся. Він тримав за комір сухорлявого чоловіка в лахмітті, який тремтів і ховав очі.

— Це... це просто жебрак, капітане, — впівголосу доповів охоронець. — Хотів дочекатися, поки ви купите солодощі, щоб випросити решту. Каже, що не їв три дні.

Грім розслабив плечі й кинув бідоласі дрібну купюру. 

— Йди геть. І не смій більше попадатися мені на очі.

— Ох, — Віра витерла піт із чола. — Мої нерви цього не витримають.

— Тобі б не завадило випити заспокійливого, — пробурмотів Павлович. — Вагітним не можна так нервувати. Тим паче у твоєму віці. 

— Ще одне слово про мій вік, і я продам тебе у найближчому ломбарді!

— А що я такого сказав… 

Яся, покатавшись на каруселі і нарешті отримавши свій льодяник, який відсвічував синім на її щоках, підбігла до них.

— Я готова! Йдемо далі?

Вони звернули з головної площі в сектор “Старого Брухту”. Тут стелі ставали нижчими, а повітря — густішим від паяльного диму. Нарешті вони зупинилися біля непоказних дверей, завішаних шторами з металевих кілець. Над входом висіла вивіска, зроблена з кришки старого паливного бака, на якій фарбою було виведено: “Гіроші. Рідкісне, Дороге та Забуте”.

Віра поправила “живіт”, Грім глибше насунув капелюха, який вкрав, коли вони йшли через ринок, а Яся міцно вхопилася за руку своєї тимчасової мами. Вони перезирнулися та зайшли у магазин.

Замість затишного антикварного раю, який уявляла Віра, перед ними постав цілковитий безлад. Стелажі були перекинуті, рідкісні плати та деталі розтрощені й розтопнані важким взуттям. На підлозі валялися розірвані сторінки старих книг — тих самих “скарбів, що не іржавіють”. Посеред кімнати лежав перекинутий стіл та касовий апарат, з якого висипалися монети. Панувала важка, гнітюча тиша, яку розривало лише нервове цокання вцілілих годинників.

— О Боже... — Віра стиснула руки у кулаки. — Хтось дістався сюди раніше за нас.

Грім одразу ж вихопив зброю, закриваючи собою Ясю. Охоронець став спиною до них, контролюючи вхід. 

— Може, твій колекціонер перейшов комусь дорогу? — процідив капітан, вивчаючи сліди боротьби.

— Не думаю, — Віра зробила кілька кроків. — Скоріш за все, це справа рук газовиків. Вони таки натиснули на Семена, а той зізнався, що послав мене до Гіроші. Якби “Циклон” не розбився, то я б потрапила прямо у їхні руки.

Яся міцно вхопилася за куртку Віри, налякано роззираючись довкола. Пастка, в яку вони ледь не зайшли, виявилася набагато небезпечнішою, ніж митний контроль на терміналі.

— Увага! — раптом промовив Павлович. Його голос у динаміку годинника став ледь чутним, майже ультразвуковим. — Віро, я фіксую серцебиття. Прямо тут, у лавці. Ритм прискорений, викид адреналіну зашкалює.

Віра завмерла, прислухаючись до тиші. Грім напружився, тримаючи двері підсобки під прицілом, але Віра заперечно хитнула головою.

— Це може бути Гіроші, — прошепотіла вона, відчуваючи, як усередині все стискається від тривоги. — Можливо, він поранений або йому потрібна допомога. Я ніколи собі не пробачу, якщо через мене помре невинна людина! Треба знайти його.

Вона обережно, намагаючись не шуміти підошвами по розбитому склу, рушила вглиб захаращеної лавки. Повз перекинуті шафи, повз понівечені залишки древніх комп’ютерів, Віра пробиралася до підсобки.

— Гіроші? — тихо покликала. — Ви там?

Вона простягнула руку, щоб відкрити двері, але не встигла. З-за тумбочки вискочив низенький, кудлатий японець. Його обличчя було залите кров’ю з розбитого лоба, а в руках він міцно стискав стару, пошарпану плазмову рушницю, дуло якої вперлося Вірі прямо в груди — туди, де під комбінезоном ховалася Сфера.