6.

Віра Степанівна не була б собою, якби не спробувала вичавити з ситуації максимум вигоди. Навіть якщо ця вигода була доволі примітивною.

— Значить так, капітане, — вона вперла руки в боки, ігноруючи похмурі погляди охорони. — Я допоможу. Але не в цьому смердючому підвалі. Мені потрібна окрема каюта, щоб двері зачинялися зсередини. Ще мені потрібен гарячий душ, бо я пахну як старий фільтр. Чистий одяг — і не цей ваш піратський мотлох, а щось людське. І їжа! Справжня, а не той клейстер, що мені дитина приносила.

Грім скрипнув зубами так, що почули всі присутні. Його кулак мимоволі стиснувся. Віра уявила, як цей кулак опускається на її крихкий череп, і по спині пробігли мурашки.  

— О, а ще мій «Циклон»! — додала Віра, пішовши у ва-банк. — Щоб твої технарі його підлатали. Не на виставку, звісно, а щоб міг нормально літати. 

— Ти забагато на себе береш, сміттярко, — процідив Грім.

— Це дрібниці у порівнянні з порятунком життя твоєї дитини. Чи не так?

 — Так... добре, — він зробив глибокий вдих. Потім обернувся до охорони. — Дайте їй каюту в технічному секторі. І щоб душ працював. Виконуйте!

Через годину Віра знову почувалася людиною. Гаряча вода змила з неї пісок з LV-42 та кіптяву розбитого “Циклону”. Вона вдягла виданий технічний комбінезон темно-синього кольору — він був трохи завеликий, але пахнув пральним порошком, що було вже справжньою розкішшю. Зачесавши пальцями своє коротке волосся, Віра вийшла в коридор.

Пірати, які раніше бачили в ній лише чергову здобич, тепер реагували інакше. Дехто проводжав її підозрілим поглядом, тримаючи руку на зброї, інші — з подивом шепотілися. Віра не звертала на них уваги. Вона впевнено крокувала піратським кораблем, наче власним під’їздом.

— Віро, я мушу зауважити, — прошепотів Павлович із годинника, коли вона підходила до капітанського містка. — Твій блеф виходить на новий орбітальний рівень. Ми взагалі не знаємо, як працює ця штука. На що ти розраховуєш? 

— На удачу, — буркнула вона.

— Удача від нас відвернулася саме в той момент, коли на “Циклон” потрапила та клята сфера. 

— І все ж я досі жива. 

— Боюсь, що це не надовго.

— Ой, та заціпся, Павловичу. 

Каюта капітана виявилася справжнім металевим барлогом. Це було просторе приміщення, завалене навігаційними картами, деталями від зброї та старими моніторами, що транслювали дані про паливо. Посеред кімнати на масивному столі, звареному з листів обшивки, лежала Сфера. Поруч стояла… рожева порцелянова чашечка. Здається, грізний капітан піратів нещодавно влаштовував лялькове чаювання. 

Грім чекав її, схрестивши руки на грудях. 

— Нарешті. Прошу, показуй свій хист.

Віра підійшла до столу. Вона торкнулася Сфери, покрутила її, натиснула на кілька точок, які здавалися їй підозрілими. Потім спробувала протерти поверхню рукавом. Сфера залишалася холодною і мовчазною, як камінь. Минуло десять хвилин. Потім двадцять. Напруга в каюті стала такою густою, що її можна було різати ножем.

— Ну? — Грім зробив крок уперед, і його обличчя знову стало cхожим на маску хижої тварини. — І де результат?

Віра випрямилася. 

— Вона заблокована. 

— Та невже?! 

— Я хочу сказати… Одним дотиком ми її не увімкнемо. Науковці, які її створили, були розумними… на те вони і науковці. 

— Жінко, ти мене дратуєш!

— Стривай! Є одна людина — Гіроші, — Віра вчепилася за останню соломинку. — Він живе на Станції Вільних. Він не просто знавець заліза, а колекціонер, знавець усього старовиного. У його архівах може бути інформація про «Ефір»! Можливо, якісь щоденники чи записи… Саме до нього я й летіла. 

Грім нахмурився. Він почав міряти каюту кроками, важко дихаючи. — Станція Вільних? Це осине гніздо. Там повно шпигунів Корпорації. Ти хочеш, щоб я привів свій бойовий корабель прямо до них у руки? А що, як ти просто хочеш втекти і здати нас за винагороду?

— Я не втечу, залишивши тобі свій сміттєвоз, — відрізала Віра. — Тобі доведеться довіряти мені. Подумай про Ясю. Сфера мовчить. А час іде. Гіроші — наш єдиний козир. 

Грім зупинився. Він довго дивився на крихітну чашечку на своєму столі.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Але «Сарану» я туди не пошлю. Занадто велика ціль. Ми полетимо на шлюпці. Тільки ти, я, Яся — я не залишу її на кораблі без нагляду — і мій охоронець. 

— Гаразд.

— Але якщо це пастка…

— Та не будь ти таким параноїком, — закотила очі Віра. — Петрович номер два, їй богу! 

Грім проігнорував її слова. 

— Якщо це пастка, — повторив він. — Я тебе знищу!

Він розвернувся до пульта зв’язку. 

— Готуйте малу шлюпку, — вигукнув. — Виліт через тридцять хвилин.