5.

Темрява в камері була такою густою, що її, здавалося, можна було намацати руками. Віра намагалася зігрітись, підтягнувши коліна до підборіддя. Вона була зла, втомлена і дуже голодна. У шлунку розгорталася справжня симфонія. Після всіх бійок, таранів та допитів організм вимагав палива з такою наполегливістю, що це заглушало навіть шепіт Павловича.

— Віро, якщо не знати, що ці звуки видає твій живіт, то можна думати, що ми всередині працюючого дизельного генератора, — буркнув годинник.

— І не кажи, — зітхнула Віра. — Я б зараз із диким задоволенням з’їла ті протерміновані консерви з “Циклона”...

Раптом у коридорі почулися кроки. Невже Грім вирішив прийти посеред ночі, щоб продовжити розмову про відсотки? Хоча ні, ті кроки не були схожі на важку ходу піратських охоронців — тихі, легкі, майже невагомі. Віра напружилася, міцніше стиснувши кулаки. 

Біля решітки спалахнув слабкий вогник ручного ліхтарика. Віра примружилася і побачила дівчинку. На вигляд їй було років десять, а, може, й менше. Вона здавалася зовсім тендітною, майже прозорою. Обличчя було блідим, з легким синюватим відтінком під очима, що надавало їй вигляду дитини, яка занадто довго не бачила справжнього сонця. Вона була вдягнена у завеликий комбінезон, підперезаний яскравою стрічкою, а її тонке біляве волосся було зібране у два кумедні хвостики.

Дівчинка мовчки поставила на підлогу зачухану металеву тарілку, на якій лежало щось схоже на підсмажений хліб зі шматком синтетичного протеїну. Разом із пляшкою води обережно просунула частування між прутами грат.

— Ох, бідне ти дитятко... — серце Віри миттєво розтануло. Вона підповзла до решітки. Ігноруючи їжу, зазирнула дівчинці в обличчя. — Тебе теж ці душогуби схопили? Не бійся, маленька. Я — Віра Степанівна, можна просто Віра. Я розберуся з цими покидьками. Ти тільки тримайся, ми щось вигадаємо. Я їм покажу де раки зимують! Ти звідки? З якої колонії?

Дівчинка на мить завмерла, розглядаючи Віру великими розумними очима, а потім раптом... дзвінко засміялася. Це був чистий, щирий сміх, який зовсім не пасував до похмурої в'язниці.

— Ти... ти збираєшся рятувати мене? — крізь сміх видавила вона, вхопившись рукою за решітку. — Ой, не можу! Сміттярко, ти справді смішна!

— Чого це я смішна? — розгубилася Віра. — Я взагалі-то серйозна жінка. Я за тебе переживаю… Ти он яка бліда, мабуть, недоїдаєш у цьому полоні...

Дівчинка витерла сльози від сміху і гордо випрямилася, наскільки дозволяв її невеликий зріст. 

— Я не в полоні. Мене звати Яся. І мій татко — капітан цього корабля. Він — Грім, якого всі боїться від Землі до Поясу Астероїдів.

Віра Степанівна так і сіла на підлогу, роззявивши рота. Тарілка з їжею, дзенькнувши, перевернулася. 

— Донька? Як так? — перепитала вона. — То ти... ти не заручниця?

— Ні, — Яся сіла навпроти решітки, по-турецьки схрестивши ноги. — Це ти заручниця. І ти єдина, кого тут треба рятувати. Татко дуже злий, що ти не зізнаєшся, як ввімкнути Кулю. Він каже, що ти вперта як стара шлюзова брама. А він, між іншим, безпощадний, коли йому щось треба. Якщо ти не розкажеш, він викине тебе у відкритий космос і спостерігатиме, як ти помираєш. Втрата дихання, ебулізм, — почала загинати пальці, — замерзання і радіація на додачу. Видовище не з приємних.

— Яка душевна дитина, — пробурмотів Павлович. — Одразу видно — сімейна спадковість.

Яся нахилила голову набік, дивлячись на годинник Віри. 

— О! А він розмовляє? Це твій ШІ-помічник?

— Це Павлович, — зітхнула Віра, нарешті підтягуючи до себе тарілку. Голод виявився сильнішим за шок. — Він іноді забагато говорить, але загалом корисний. Слухай, Ясю... якщо твій тато такий страшний, то чого ти мені їжу принесла? Він же по голові не погладить.

Дівчинка знизала плечима, і в її погляді промайнуло щось зовсім не дитяче — глибока, застаріла втома. 

— Мені нудно. На кораблі немає нікого, крім піратів, а вони вміють тільки лаятися і чистити гармати. А ти не схожа на тих, кого зазвичай ловить тато. Ти цікава.

Віра завмерла зі шматком хліба в руці. Вона подивилася на хворобливу блідість Ясі, на її тонкі зап’ястки. Нехай це і донька капітана, та вона виглядає геть нещасною.

— Вибач за питання, але… де твоя мама?

— Померла. Дуже давно. 

— Співчуваю, — жінка відвела погляд.

— Їж, — Яся підвелася, забираючи свій ліхтарик. — Завтра татко знову тебе викличе. Краще будь слухняною, Віро… А інакше тебе вб’ють, а твій цікавий годинник я заберу собі. 

Вона розвернулася і так само тихо зникла в темряві коридору. Віра Степанівна залишилася сидіти перед порожньою тарілкою, відчуваючи, як у грудях замість злості починає рости щось зовсім інше — важке і тривожне.

— Ну що, Павловичу, — проковтнувши останній шматок, сказала вона. — Схоже, капітан піратів не такий уже і злісний, якщо в нього таке дитя під боком. Він таки має слабину. Але стан у Ясі... бачив? Вона ледь на ногах тримається.

— Бачив, — серйозно відповів ШІ. — Рівень гемоглобіну в її крові, судячи з візуального аналізу, критичний. Їй потрібна спеціалізована терапія, Віро. 

— Цікаво, чи знає про це тато…

— Думаю, не варто питати у нього. Тебе його дитина не обходить. Краще про себе подумай!

— А я все ж таки спитаю.