4.1

— Підіймайся, — почулося над вухом. — Тебе хоче бачити капітан!

— А я не хочу його бачити, — буркнула Віра. 

Її не слухали. Силоміць підняли на ноги. Потягнули захаращеними коридорами, у яких страшенно горілим мастилом і дешевим тютюном. Двоє піратів штовхнули її у важкі двері кают-компанії, яка зараз більше нагадувала штаб планування війни.

Посеред залу, за масивним столом із чорного металу, сидів Грім. Тепер, при нормальному світлі, Віра розгледіла його краще. Це був чоловік років п’ятдесяти, чиє обличчя скидалося на топографічну карту прикордонних конфліктів: глибокий шрам перетинав ліву щоку, а на лобі виднілося татуювання серійного номера якоїсь штрафної колонії. Його руки, важкі та вкриті мозолями, зараз крутили Сферу. При всій своїй серйозності він нагадував макаку, якій дали пограти дитячою головоломкою. 

— Сідай, сміттярко, — Грім кивнув на стілець біля себе. 

Віра Степанівна отрусила свій пом’ятий комбінезон та присіла. З гордо піднятою головою, скосила погляд на пірата. 

— Слухайте, Грінч…

— ГРІМ!

— Точно… Ви мене пограбували, корабель відібрали, у полон забрали. А тепер викликали на аудієнцію? Гадаєте, у мене є бажання спілкуватися з вами?

Грім з гуркотом опустив Сферу на стіл.

— Так, я хочу поговорити. Ця річ не вмикається. Мої хакери зламали зуби об її захист. Скажи, як її активувати, і тоді я залишу тебе серед живих.

— Знову за своє! — вигукнула Віра. — Я ж вам кажу: це просто брухт! Ви, хлопці, передивилися пригодницьких фільмів. Ніяка це не карта. Це кругляк, яким можна горіхи колоти, і то, якщо не жаль стола.

Грім повільно підвівся, нахилившись над столом так низько, що Віра відчула запах сталі від його бронежилета.

— Це не брухт. Це карта, яка приведе до космічного корабля “Ефір”. Він вже п’ятдесят років літає у космосі, але ще нікому не вдалося відстежити його. 

Віра зацікавилася. 

— Навіть “Газ-Простору”?

— Так. Він дрейфує по нульовій траєкторії та має захист від радарів. 

— І хто ж на тому кораблі? 

Грім провів пальцем по холодній поверхні Кулі.

— Не хто… А що! Вантаж того корабля може зробити мене і мою команду найбагатшими людьми у світі. Багатшими за “Газ-Простір”

— Мати рідна… Там скарби?! — Віра насилу стрималася, аби не вихопити Сферу з рук пірата. — Це карта скарбів?!

— Саме так, — кивнув Грім.

Віра на мить замовкла. В її очах з'явився вогник, знайомий кожному, хто хоч раз торгувався на базарі за ціну картоплі.

— Ну, тоді слухайте сюди, капітане, — Віра сміливо підсунулася ближче. — Якщо це справді карта, то я, як законна володарка знахідки, маю право на частку. Ми робимо так: я дізнаюся, як її увімкнути, але в обмін на це ви мені гарантуєте... скажімо, п’ятдесят відсотків від того, що ми знайдемо на тому кораблі. І новий двигун на «Циклон».

Грім ошелешено завмер, а потім його обличчя розпливлося в хижій, небезпечній посмішці.

— Торгуєшся? В полоні? На кораблі, де я — закон і бог?

— Я двадцять років з газовиками торгувалася за кожен літр солярки, — відрізала Віра. — Мене вашим авторитетом не переб’єш. Або домовляємося, або шукайте кнопку самі. А корабель зі скарбами дрейфуватиме ще п’ятдесят років. 

Грім різко випрямився і кивнув охоронцям:

— Вона мені подобається. Смілива жінка. Але дурна.

Він підхопив Сферу зі столу та заховав у сейф. 

— Заберіть її. Киньте в камеру під нижньою палубою. Нехай посидить у темряві, подумає про свої «п’ятдесят відсотків». Коли зголодніє — сама розкаже, як увімкнути карту.

— Гей! Ми ж не договорили! — закричала Віра, коли пірати підхопили її під пахви. — Гаразд, сорок! Сорок відсотків!

— Моя найщедріша ціна за твою допомогу — це життя. Тобто, ми тебе не вбиватимемо. 

— Гівняна ціна, — обурилася ще більше. — Я згодна на тридцять відсотків! І ні відсотком менше!

— Віро, я вважаю, що твої навички ведення переговорів дещо... самовбивчі! — донісся приглушений голос ШІ з-під рукава.

Двері кают-компанії зачинилися перед її носом. Віру потягли вниз, у найтемніші глибини «Сарани», де стіни плакали іржею, а надія на порятунок розчинялася в холодному повітрі вентиляції. Її штовхнули в тісну камеру і зачинили важку засувку.

Віра Степанівна залишилася в повній темряві. Вона сіла на холодну підлогу, обхопивши коліна руками. 

— Гадаю, на двадцяти п’яти відсотках він таки зламається, — тихо сказала вона.