4.

Віру вирвало зі сну нестерпне світло. Воно пробивалося крізь щілини понівеченого шлюзу, розрізаючи темряву трюму білими хірургічними лезами. «Циклон» здригнувся від потужного вібраційного гулу — хтось масивний приземлився зовсім поруч, здіймаючи хмари піску.

— Віро! Прокидайся, у нас гості! — зашипів у годиннику Павлович. — І судячи з потужності прожекторів, це газовики. Вони вже прийшли по нас! Все пропало. Кінець. 

Віра Степанівна підхопилася, серце калатало в ребра, як навіжений поршень. Вона миттєво схопила важку монтировку — свою вірну супутницю в усіх конфліктах і з заіржавілими люками, і з непроханими гостями. 

— Нехай тільки спробують зайти, — прохрипіла вона, ховаючись за пілотським кріслом. — Я їм влаштую теплий прийом. Павловичу, є зв’язок із зовнішніми камерами?

— Камери розбиті, але мої акустичні датчики фіксують кроки. Багато кроків. Важке взуття, зброя… Віро, їх там мінімум п’ятеро. Може, все-таки сховаєшся у відсік для сміття? Раптом вони повірять, що тебе тут немає… Нехай беруть своє та провалють. 

— Вони все одно не заспокоються, поки не знайдуть мене, або моє тіло, — хмикнула Віра. — То краще я їм наваляю перед смертю.

Зовні пролунав глухий удар, потім скрегіт розрізуваного металу. Шлюз, який Віра так старанно заклинювала, вилетів всередину з гуркотом, а в отвір увірвався сніп світла від нашоломних ліхтарів.

— Є хто вдома? Виходь, паскудо! — голос був грубим, прокуреним і зовсім не схожим на вишколені голоси корпоративних солдатів.

Віра виступила вперед, засліплена ліхтарями, але міцно стискаючи монтировку. 

— Ану геть із моєї приватної власності! Корабель “Циклон” — мій. Він не належить “Газ-простору”, тому ви не маєте права знаходитися на ньому без дозволу!

Один із чоловіків, велетень у бронежилеті, вкритому подряпинами та іклами якихось звірів, зробив крок уперед. Він опустив дуло своєї рушниці і засміявся. 

— Газовики? Ти нас з тими вилизаними пацюками порівняла? Ображаєш, жінко. Ми — угрупування «Сарана». А я капітан Грім. Твій всратий корабель нас не цікавить. Нам потрібна Карта.

Світло від нашоломних ліхтарів піратів металося по обшарпаних стінах трюму, створюючи химерні тіні. Віра ще мічніше стиснула монтировку, готуючись атакувати.

— Яка ще карта? — гаркнула вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — У мене тут тільки порожні каністри та сміття. Ви помилилися адресою, панове розбійники!

— Цить, жінко, — перебив її велетень зі шрамом. — Ми знаємо, що вона тут! 

— Та шукайте скільки влізе, ідіоти! Тільки не чіпайте мої сухпайки, — Віра обурено замахнулася монтировкою на пірата, який почав розкидати її особисті речі.

— Віро, не провокуй їх! Я тебе благаю! — зашипів Павлович із годинника на її зап'ясті.

Обшук тривав недовго. Один із піратів, заглянувши у шафку для скафандрів, радісно гигикнув: 

— Є! Капітане, знайшов! Здаться, це воно!

Він витяг Сферу. Грім взяв її в руки, крутив і так і сяк, тиснув на поверхню, намагаючись знайти хоч якийсь роз'єм чи кнопку. Власне робив те ж саме, що й сама Віра. Хіба що не гатив по ній розвідним ключем. 

— Ну? — він знову підійшов до Віри, загрозливо нависши над нею. — Як її ввімкнути? Як читати Карту? Кажи, де схований інтерфейс.

— Яку карту? — Віра щиро витріщила очі. — Це просто залізяка, яку я з орбіти виловила. Я її як прес для засолювання капусти збиралася використати! Ви що, заради цього шматка брухту людей серед ночі будите? Зовсім показилися.

Грім схопив її за комір комбінезона, відірвавши від підлоги. 

— Не бреши мені! Кажи, як вона працює!

— Та звідки мені знати?! — закричала Віра, відбиваючись. — Вона не вмикається! Це просто болванка!

— Капітане! — раптом вигукнув пірат біля входу, притискаючи руку до навушника. — Наші радари засікли вихід із гіперпростору. Це Газовики! Три корвети, ідуть на повному ході прямо сюди. Вони вирахували координати посадки!

Грім лайнувся так, що Павлович у годиннику здригнувся. 

— Прокляті щури... Швидко! Забирайте Карту. Жінку — на борт. Ми змусимо її розповісти все, що знає. А цей металобрухт... — він роззирнувся у кабіні «Циклона», — чіпляйте на магнітний трос. Здамо на переплавку, хоч якась користь з нього буде.

— Гей! Ви ж сказали, що “Циклон” вас не цікавить!

— Передумали, — підрізав капітан.

— Це мій другий дім! Ви не можете! — закричала Віра, але її вже підхопили під руки двоє головорізів і потягли до виходу. — Тоді й мене переплавляйте разом з ним!

— Віро, не давай їм ідіотських порад!  — волав Павлович, коли вони перетинали запилений майданчик між кораблями. — Ці люди не виділяються високим інтелектом. 

— Нехай ця штука замовкне, — гримнув головоріз. — Вона діє мені на нерви.

Павлович послухався. 

Віру грубо заштовхнули в шлюз величезного піратського рейдера «Сарана». Через ілюмінатор вона встигла побачити, як потужні магнітні маніпулятори підіймають її понівечений «Циклон». Наче тушу кита, чорт забирай. За мить люк зачинився, відсікаючи звуки пустельного вітру.

Двигуни рейдера завили, і Віра відчула, як важка гравітація втиснула її в підлогу. Вони злітали. Позаду, в темряві космосу, вже розгорталися вогні корпоративних переслідувачів, але піратський корабель був швидшим. Віра Степанівна сиділа на брудній палубі, перебираючи у пальцях годинник із Павловичем. Вона не розуміла: пощастило їй чи навпаки? З одного боку — врятувалася від “Газ-Простору”, а з іншого… можливо, потрапила у ще більше халепу.