3.1

Пил навколо «Циклону» влягався довго, відтягуючи момент демонтрації масштабів катастрофи. Коли Віра Степанівна нарешті вибила ногою заклинений шлюз, її зустріла тиша, від якої дзвеніло у вухах. Жодного гулу порту, жодного гавкоту двигунів — тільки сухий вітер планетоїда LV-42, що переганяв червоний пісок поміж гострими скелями.

Віра важко спустилася на ґрунт, і її ноги по кісточки занурилися в дрібну мінеральну крихту. Вона обернулася, щоб поглянути на свій корабель. Її серце стислося, наче його прищемили гайковим ключем.

«Циклон» було важко назвати кораблем. Він більше скидався на купу металобрухту, яка лише за інерцією зберігала форму витягнутої праски. Лівий борт після таранного прориву ангару виглядав як пожована консервна банка, а після жорсткої посадки відвалилася остання вціліла дюза. З тріщин у корпусі все ще виходив їдкий сірий дим, а навігаційна антена була загнута у вузол.

— Ну що, припливли, — прошепотіла Віра. Голос її був хрипким від пилу та адреналіну.

— Припливли — це занадто поетично, — озвався Павлович. Його голос тепер лунав лише з динаміка годинника, бо основна мережа корабля «померла» разом із реактором. — Ми застрягли на камені, який навіть на картах позначений дрібним шрифтом, щоб не ганьбитися. Віро, я провів діагностику залишків систем. У нас мінус реактор, мінус зв'язок і мінус будь-які шанси злетіти. 

Щоб не розплакатися, дивлячись на свій напівмертвий корабель, Віра вирішила пройтися. Вона намагалася вгамувати емоції, відновити контроль над власним тілом, яке й досі тремтіло. Пейзаж не допоміг. Він був депресивним та ворожим. Навколо — лише руді скелі, схожі на зуби гігантського мертвого звіра. Жодної травинки, жодної ознаки води. Тільки каміння, що розжарювалося під тьмяним місцевим сонцем.

Зрозумівши, що допомоги чекати нема звідки, вона повернулася до “Циклону”. Залізла у трюм, щоб провести ревізію. Результати були невтішними: два пакети сублімованих обідів (термін придатності яких закінчився ще за часів її молодості), п'ятилітровий бутль води з легким присмаком іржі та невелика заначка синтетичного пива, яку вона ховала на «чорний день».

— Отже, маємо їжі на три дні, якщо не снідати, і води на чотири, якщо не митися, — констатувала Віра, сідаючи на ящик. — А далі що, Павловичу?

— А далі нас знайдуть Газовики. Або ми просто перетворимося на дуже сухих і дуже самотніх мумій. Знаєш, Віро, я завжди мріяв про цифрове безсмертя, але не в годиннику, який ось-ось розрядиться.

Віра зітхнула і витягла з-під пілотського крісла Сферу. Вона поклала її перед собою на ящик. 

— І все через тебе, — Віра погладила холодний метал. — От скажи мені, залізяко, що в тобі такого? Чому за тобою ціла армія полює? Павловичу, як ти думаєш? В тебе є нові версії?

— В мене не було часу подумати, — Павлович видав звук, схожий на скрип зубами. — Але можу припустити, що це акумулятор нового типу. Усередині — стиснута енергія цілої зірки. Корпорація хоче її використати, щоб заживити свою головну станцію на тисячу років вперед, а нас прибрати як випадкових свідків.

— Акумулятор? Без роз’ємів? — засумнівалася Віра. — не думаю. Як на мене, це якийсть архівний чіп, куди записали всі секретні розробки вчених. Можливо, там формула металу, який не гниє, або креслення вічного фільтра для туалетів. Розумієш? Хто володіє цією штукою — той володіє технологіями, які складуть конкуренцію “Газ-простору”. 

— Технології — це нудно, — буркнув ШІ. — А що, як це маячок для прибульців? Бляха, а точно! Газовики знайшли його і випадково активували, а тепер бояться, що на сигнал прилетять якісь зелені чоловічки та вирішать колонізувати нас.

— Прибульці — це казки для малечі, — Віра похитала головою. — Це щось земне. Щось матеріальне. Може, зразок наддорогого ізотопу, який коштує дорожче за всю нашу систему? Одна така кулька — і ти можеш купити собі власну планету з пляжем і офіціантами.

— Ну, поки що ця кулька купила нам лише квиток в один кінець до цієї пустелі.

На планетоїд почали опускатися сутінки. Тіні від скель ставали довгими й хижими. Температура почала стрімко падати. Віра відчула, як холод пробирається під комбінезон.

— Треба забарикадуватися в «Циклоні», — вирішила вона. — У трюмі ще трохи тримається тепло від двигунів. Може, за ніч щось вигадаємо.

— Вигадаємо, як краще виглядати в некрологах? — саркастично запитав Павлович.

— Вигадаємо, як вижити, — відрізала Віра. 

— Дай знати, коли будуть ідеї. 

— Звісно. А поки що лягай спати, — вона поглядила свій годинник. — Економ заряд. 

Віра занесла Сферу всередину, заховала її у шафку. Потім задраїла понівечений шлюз і вмостилася на надувному матраці. Вона заплющила очі, слухаючи, як тріщить метал корабля, що остигає, і важко зітхнула. 

Невже це дійсно кінець?