3.

Віра Степанівна вже двадцять хвилин вдивлялася в монітор заднього огляду. Космос був чистим. Жодної іскорки від двигунів переслідувачів, жодного сигналу радара. Тільки стаціонарні зірки та холодна порожнеча. Дивно, вона морально готувалася, що доведеться маневрувати, ухиляючись від обстрілів, а тут така тиша. Ця тиша неабияк насторожувала…

— Павловичу, слухай, мені це не подобається, — вона нахмурилася, поправляючи навушник. — Чому вони замовкли? Де їхні чортові есмінці? Де крики «Здавайтеся, або ми вас знищимо»? Навіть якось образливо. Ми їм цілий ангар рознесли, а вони наче про нас забули.

— Вони не забули, Віро. Вони просто вміють рахувати, — голос Павловича тремтів від перешкод, які створював побитий корпус. — Я перехопив їхній внутрішній зв’язок. Знаєш, як вони нас назвали? «Об’єкт з нульовою ймовірністю виживання».

— Це вони про мій «Циклон»? — обурилася Віра. — Та він ще всі їхні люксові лайнери переживе!

— Не тільки про “Циклон”, а про нас з тобою. Вони впевнені, що після того тарану ми розсиплемося на атоми через годину. У нас дірка в лівому боку, через яку можна побачити сузір’я Кассіопеї, паливна магістраль тримається на твоєму чесному слові, а герметичність кабіни… ну, скажімо так, я раджу тобі не дихати занадто глибоко. Газовики вирішили не витрачати паливо на погоню. Вони просто чекають, поки ми замерзнемо, а тоді прилетять і спокійно заберуть свою Сферу з наших застиглих рук.

— От гади! Економлять вони! — Віра схопилася з крісла, витягла з-під сидіння важку сумку з інструментами. — Ну, ми ще подивимося, хто тут замерзне... Павловичу, тримай курс до Гіроші, а я піду підлатаю наше корито. 

Наступну годину Віра провела в трюмі. Це було схоже на спробу залатати дуршлаг за допомогою жувальної гумки. Вона клеїла термопластирі, затягувала хомути на трубопроводах і матюкалася так, що навіть Павлович на деякий час замовк, сором’язливо приглушивши звук динаміків.

Але реальність була невблаганною та жорстокою. Корабель здригався. Метал стогнав під тиском вакууму.

— Віро, у мене погані новини, — знову озвався ШІ. Його голос став зовсім тихим. — Твій оптимізм не може залатати тріщину в головному реакторі. Магнітна пастка нестабільна. Якщо ми не скинемо швидкість і не сядемо десь негайно — «Циклон» розвалиться. І зараз я не перебільшую.

— До Гіроші не дотягнемо? — Віра витерла мазут із обличчя, залишивши чорний слід. — Там же наче недалеко…

— Навіть до найближчої заправної станції не дотягнемо. Попереду — планетоїд LV-42. Дике місце. Колишні копальні, каміння і пил. Жодної цивілізації, жодної майстерні. Але там є гравітація і атмосфера, яка не вб’є тебе за перші п'ять секунд.

Віра Степанівна подивилася на Сферу, що самотньо лежала на столі. Ніколи б не подумала, що опиниться на межі життя та смерті через таку дурнувату річ. На її долю випало багато випробувань. Але це… побило всі рекорди за рівнем абсурдності. 

— Дике місце, кажеш? — вона рішуче застібнула комбінезон і знову стрибнула в пілотське крісло. — Ну, краще сидіти на дикому камінні, ніж розлетітися на конфетті та замерзнути в космосі. Павловичу, готуйся до аварійної посадки. Буде трясти!

— «Трясти» — це дуже м’яко сказано! — заверещав Павлович, коли «Циклон» увійшов у верхні шари атмосфери планетоїда. — Віро, я офіційно заявляю: я ненавиджу твій стиль водіння!  

Віра стиснула зуби. “Циклон”, загорнутий у полум’я тертя, падав у невідомість. Попереду виднілися лише гострі скелі та червоний пил забутого богом місця.

Пил навколо «Циклону» влягався довго, відтягуючи момент демонтрації масштабів катастрофи. Коли Віра Степанівна нарешті вибила ногою заклинений шлюз, її зустріла тиша, від якої дзвеніло у вухах. Жодного гулу порту, жодного гавкоту двигунів — тільки сухий вітер планетоїда LV-42, що переганяв червоний пісок поміж гострими скелями.

Віра важко спустилася на ґрунт, і її ноги по кісточки занурилися в дрібну мінеральну крихту. Вона обернулася, щоб поглянути на свій корабель. Її серце стислося, наче його прищемили гайковим ключем.

«Циклон» було важко назвати кораблем. Він більше скидався на купу металобрухту, яка лише за інерцією зберігала форму витягнутої праски. Лівий борт після таранного прориву ангару виглядав як пожована консервна банка, а після жорсткої посадки відвалилася остання вціліла дюза. З тріщин у корпусі все ще виходив їдкий сірий дим, а навігаційна антена була загнута у вузол.

— Ну що, припливли, — прошепотіла Віра. Голос її був хрипким від пилу та адреналіну.

— Припливли — це занадто поетично, — озвався Павлович. Його голос тепер лунав лише з динаміка годинника, бо основна мережа корабля «померла» разом із реактором. — Ми застрягли на камені, який навіть на картах позначений дрібним шрифтом, щоб не ганьбитися. Віро, я провів діагностику залишків систем. У нас мінус реактор, мінус зв'язок і мінус будь-які шанси злетіти. 

Щоб не розплакатися, дивлячись на свій напівмертвий корабель, Віра вирішила пройтися. Вона намагалася вгамувати емоції, відновити контроль над власним тілом, яке й досі тремтіло. Пейзаж не допоміг. Він був депресивним та ворожим. Навколо — лише руді скелі, схожі на зуби гігантського мертвого звіра. Жодної травинки, жодної ознаки води. Тільки каміння, що розжарювалося під тьмяним місцевим сонцем.

Зрозумівши, що допомоги чекати нема звідки, вона повернулася до “Циклону”. Залізла у трюм, щоб провести ревізію. Результати були невтішними: два пакети сублімованих обідів (термін придатності яких закінчився ще за часів її молодості), п'ятилітровий бутль води з легким присмаком іржі та невелика заначка синтетичного пива, яку вона ховала на «чорний день».

— Отже, маємо їжі на три дні, якщо не снідати, і води на чотири, якщо не митися, — констатувала Віра, сідаючи на ящик. — А далі що, Павловичу?

— А далі нас знайдуть Газовики. Або ми просто перетворимося на дуже сухих і дуже самотніх мумій. Знаєш, Віро, я завжди мріяв про цифрове безсмертя, але не в годиннику, який ось-ось розрядиться.