3.

Віра Степанівна вже двадцять хвилин вдивлялася в монітор заднього огляду. Космос був чистим. Жодної іскорки від двигунів переслідувачів, жодного сигналу радара. Тільки стаціонарні зірки та холодна порожнеча. Дивно, вона морально готувалася, що доведеться маневрувати, ухиляючись від обстрілів, а тут така тиша. Ця тиша неабияк насторожувала…

— Павловичу, слухай, мені це не подобається, — вона нахмурилася, поправляючи навушник. — Чому вони замовкли? Де їхні чортові есмінці? Де крики «Здавайтеся, або ми вас знищимо»? Навіть якось образливо. Ми їм цілий ангар рознесли, а вони наче про нас забули.

— Вони не забули, Віро. Вони просто вміють рахувати, — голос Павловича тремтів від перешкод, які створював побитий корпус. — Я перехопив їхній внутрішній зв’язок. Знаєш, як вони нас назвали? «Об’єкт з нульовою ймовірністю виживання».

— Це вони про мій «Циклон»? — обурилася Віра. — Та він ще всі їхні люксові лайнери переживе!

— Не тільки про “Циклон”, а про нас з тобою. Вони впевнені, що після того тарану ми розсиплемося на атоми через годину. У нас дірка в лівому боку, через яку можна побачити сузір’я Кассіопеї, паливна магістраль тримається на твоєму чесному слові, а герметичність кабіни… ну, скажімо так, я раджу тобі не дихати занадто глибоко. Газовики вирішили не витрачати паливо на погоню. Вони просто чекають, поки ми замерзнемо, а тоді прилетять і спокійно заберуть свою Сферу з наших застиглих рук.

— От гади! Економлять вони! — Віра схопилася з крісла, витягла з-під сидіння важку сумку з інструментами. — Ну, ми ще подивимося, хто тут замерзне... Павловичу, тримай курс до Гіроші, а я піду підлатаю наше корито. 

Наступну годину Віра провела в трюмі. Це було схоже на спробу залатати дуршлаг за допомогою жувальної гумки. Вона клеїла термопластирі, затягувала хомути на трубопроводах і матюкалася так, що навіть Павлович на деякий час замовк, сором’язливо приглушивши звук динаміків.

Але реальність була невблаганною та жорстокою. Корабель здригався. Метал стогнав під тиском вакууму.

— Віро, у мене погані новини, — знову озвався ШІ. Його голос став зовсім тихим. — Твій оптимізм не може залатати тріщину в головному реакторі. Магнітна пастка нестабільна. Якщо ми не скинемо швидкість і не сядемо десь негайно — «Циклон» розвалиться. І зараз я не перебільшую.

— До Гіроші не дотягнемо? — Віра витерла мазут із обличчя, залишивши чорний слід. — Там же наче недалеко…

— Навіть до найближчої заправної станції не дотягнемо. Попереду — планетоїд LV-42. Дике місце. Колишні копальні, каміння і пил. Жодної цивілізації, жодної майстерні. Але там є гравітація і атмосфера, яка не вб’є тебе за перші п'ять секунд.

Віра Степанівна подивилася на Сферу, що самотньо лежала на столі. Ніколи б не подумала, що опиниться на межі життя та смерті через таку дурнувату річ. На її долю випало багато випробувань. Але це… побило всі рекорди за рівнем абсурдності. 

— Дике місце, кажеш? — вона рішуче застібнула комбінезон і знову стрибнула в пілотське крісло. — Ну, краще сидіти на дикому камінні, ніж розлетітися на конфетті та замерзнути в космосі. Павловичу, готуйся до аварійної посадки. Буде трясти!

— «Трясти» — це дуже м’яко сказано! — заверещав Павлович, коли «Циклон» увійшов у верхні шари атмосфери планетоїда. — Віро, я офіційно заявляю: я ненавиджу твій стиль водіння!  

Віра стиснула зуби. “Циклон”, загорнутий у полум’я тертя, падав у невідомість. Попереду виднілися лише гострі скелі та червоний пил забутого богом місця.