2.

Майстерня Семена ховалася за вивіскою "Ремонт побутових андроїдів та кавоварок". Всередині пахло каніфоллю, старим пластиком і бутербродами з ковбасою. Сам Семен — чоловік невизначеного віку з обличчям, схожим на печене яблуко — копирсався в нутрощах тостера.

Коли Віра вкотила свій "прес", Семен навіть не підняв голови.

 — Степанівна, — пробурмотів він, — якщо ти знову притащила той генератор з «Циклону», то я за нього більше не візьмусь. Він проклятий.

— Гірше, Сьомо. Я принесла те, через що в порту зараз повний шухер. Здається, ця річ дуже цінна!

Семен миттєво відклав викрутку. Його маленькі очі вп’ялися у зелену конструкцію. Він підійшов, послинив палець і витер шар свіжої фарби. 

— Найцікавіше всередині, — з гордістю повідомила Віра, подаючи викрутку. — Відкривай. 

Кілька хвилин чоловік возився з пресом, видлубуючи гвинти. Зазирнув всередину, почухав лисіючу потилицю… Потім дістав старий, засмальцьований тестер і підніс до фіолетового металу кулі.

Прилад видав довгий, тужливий звук і просто вимкнувся. Назавжди.

— Матір рідна… — прошепотів Семен. — Віро, ти де це взяла? Це ж не метал. Це… річ, яка може мати міжгалактичну важливість. 

— Сьомо, не філософствуй. Скажи, там є мідь? На скільки вона затягне?

Семен подивився на неї, як на ідіотку, що просить оцінити «Джоконду» за ціною рами.

— Степанівна, ти дурна чи прикидаєшся? Яка мідь? Це ні в якому разі не можна розпилювати!

Павлович у годиннику Віри раптом ожив: 

— Семен правий. Мої логічні ланцюги починають грітися лише від того, що я знаходжусь поруч. Ця річ мене дуже бентежить. Нічого подібного я раніше не відчував. 

— Привіт, Павловичу. Радий тебе чути, — хмикнув Семен, але очі його залишалися серйозними. — Слухай сюди, подруго. Я уявлення не маю що воно таке. Річ древня, дорога, ексклюзивна. Явно корисна… Але для чого вона призначена?.. От головне питання. 

— Я думала, що ти даси відповідь на нього, — насупилася Віра. 

Семен швидко надряпав щось на клаптику паперу. 

— Є один чоловік на «Станції Вільних». Звати Гіроші. Він колекціонер, схибнутий на таких штуках. Скажеш, що від Сьоми-Тостера. Він дасть ціну, за яку можна купити невелику планету… або принаймні квиток в один кінець туди, де немає офісів "Газ-Простору".

— Нічого собі… — у Віри заблищали очі. — Чув, Павловичу? Може, навіть тіло для тебе придбаємо! Ти б хотів стати роботом?

— Насамперед я б хотів, аби ти не вляпувалася у неприємності, — відповів ШІ.

— Зануда…

Раптом у майстерні блимнуло світло. Зовні почувся важкий тупіт черевиків і гучний голос через мегафон: 

— Громадянко Віра Степанівна! Вийдіть із піднятими руками! Майстерню заблоковано!

Віра зблідла. 

— Сьомо, ти мене здав? Паскуда… — прошепотіла одними губами.

— Ображаєш! — Семен підскочив до стелажа з мотлохом. — Я на них зуб маю ще з тих пір, як вони мені ліцензію на зварювання анулювали. Тікай через хід для сміттєвих дронів. Він виведе прямо до технічних доків. “Циклон” на паркувальному майданчику? То прямуй до нього. Не затримуйся. 

Він натиснув кнопку, і частина стіни, завалена старими моніторами, від’їхала вбік, відкриваючи вузький прохід. 

— І Кіндер-сюрприз свій забирай! Тримай його якнайдалі від мене та моєї майстерні. 

Віра підхопила Сферу, наче рідну дитину, яку намагаються відібрати соціальні служби. Артефакт був теплим і на диво легким — наче тримаєш у руках не квантовий комп’ютер, а дуже щільне кошеня.

— Все, Сьомо, бувай! Якщо виживу — з мене магарич! — крикнула вона вже з тунелю.

— Ключове слово “якщо”, — зауважив Павлович.  

— Ти маєш вижити, Степанівно! — донеслося ехо Семена. — Бо твій борг за ремонт генератора ніхто списувати не збирається!

Тунель був похилим, слизьким від застарілого мастила і неймовірно вузьким. У ньому смерділо мастилом та щурами. Віра Степанівна, міцно притискаючи Сферу до живота, неслася вниз на власній п'ятій точці, набиваючи синці об кожну заклепку. Неймовірно довга хвилина, три сотні матюків, і вона вилетіла звідти, як пробка з пляшки. Впала прямо на купу порожніх каністр. 

Позаду, в металевому горлі сміттєпроводу, вже чулося наростаюче дзижчання, що нагадувало гігантський рій бджіл. Вона подивилася на Сферу. Важка, холодна і абсолютно нікчемна в цю хвилину залізяка. Чому за нею так завзято полюють? В чому її важливість? 

— Віро! Я фіксую критичне зростання твого пульсу, — волав Павлович із годинника.

— Я і так це відчуваю!

— Тобі рекомендовано відпочити та послухати класичну музику. Увімкнути що-небудь для релаксу?

— Ти реально думаєш, що це зараз доречно? — прогарчала жінка, озираючись. — Позаду троє бойових дронів «Газ-Простору». Вони нас на молекули розберуть! А ти класичну музику пропонуєш!

— Допомагаю, чим можу.

— Краще відкривай шлюз! — Віра кинулася до «Циклону», який стояв на платформі. Рідненький! Чекав на неї, як старий вірний пес. Вона ще ніколи не була настільки рада бачити свій сміттєвоз.

— Не можу! — ще гучніше заверещав Павлович у годиннику. — Ці щури з охорони наклали системний замок на весь ангар! Магнітні захвати тримають нас мертвою хваткою, а зовнішні ворота заблоковані! Віро, кидай ту дурну кулю, здавайся, поки не пізно. Послухай голос логіки!

— Це типу твій голос? 

— Так!

— Пізно. Газовики в будь-якому разі не відпустять мене. Ти що бойовиків не дивися? Такі серйозні люди свідків не залишають, — Віра добігла до свого корабля і вручну смикнула важіль аварійного відкриття. Механіка спрацювала зі скреготом, який, здавалося, почув весь порт.

Вона заскочила в кабіну, кинула Сферу на підлогу біля крісла. Та покотилася під педалі, як куля для боулінгу. 

— Павловичу, прогрівай двигуни! — гаркнула вона, хапаючись за штурвал.

— Та навіщо? — скиглив ШІ. — Ворота ангару завтовшки у двадцять сантиметрів армованої сталі! Ми розіб’ємося об них, як яйце об сковорідку!