14. Команда героїв?

"Завтрашній день – найважливіша річ у житті. Він відвідує нас опівночі. Чудово, коли він приходить і віддається прямо в наші руки. Він сподівається, що ми хоч чомусь навчилися відучора." – Джон Уейн

Рубін 

Дощ посилювався. Небо все густіше вкрили чорні хмари. Нам нічого не залишалося, як таборитися. Навіть не знаю на щастя, чи то навпаки така погода. Останні два дні морок не рухався. Після битви ще переслідував нас, але не довго. Як тільки впали перші краплі дощу, то вся нечисть завмерла.

Я з Аскхаром ходила у розвідку, на власні очі переконалася. Потвори стояли на місці наче заснули. Може так і є, або ж хтось наказав завмерти? Можна будувати різні здогадки та до істини ми далекі...

Було лячно, хоча намагалася цього не показувати. Думки про морок так і лізли в голову, що не давало спокою! Чудовичька, котрих ми побачили були чимось новеньким. Можливо морок еволюціонував? Або ж що ж такого могло трапитися? Власне, якщо клярси стали породженням мороку, то чому ж йому зупинятися лише на клярсах?.. 

Час минав, Шум повинен був вже повернутися, але ні його, ні підмоги не видно. Що ж такого сталося? Сподіваюся з ним все гаразд.

- А не міг фрім зрадити ? - спокійно припустив Вітодаус.

- Ні, ваша світлість, Шум не такий. Та й навіщо йому зраджувати?

- Фріми найбільш схожі створіння до того ж мороку, - невдоволено протягнув.

- Ти помиляєшся, Аскхар. Вони такі самі породження сили хаосу, як і ти, та й всі решту. Фрімам морок не шкодить, однак нищить живність, без котрої Шум та йому подібні - вимруть. Йому не вигідно діяти ппроти нас, - логічно заперечила.

- Морок проблема для усього живого, - втомлено промовив світлий принц, - нам залишається бути обачними та дочекатися підмоги.

Після його слів, беручи до уваги всі минулі події, відчуваю чергову порцію страху на душі. Варто було більше нульових перекинути сюди. Тепер пізно лікті кусати. Недооцінила силу мороку. Це цілком моя провина. Останнім часом надто щастило, а люди швидко звикають до хорошого. Чи правильно дію зараз? Ми відправимося в пащу мороку, а чи повернемося? Тут жодних гарантій. Мені ще ніколи не доводилося робити щось настільки ризиковане. Внутрішнє чуття кричить, що на Рирсі щось є. А якщо помиляюся? Потягну за собою двох принців, імперія з королівством втратять важливих політичних фігур. Цікаво, скільки людей буде щиро сумувати за ними? Звісно показово плакатимуть сотні, все ж впливові люди ці двоє. Та кому вони справді дорогі, кохані, любі... Я звичайне дівчисько та мої батьки, брат і друзі сумуватимуть, якщо зі мною щось трапиться. В сім'ях правителів все інакше. Зв'язки мають раціональне значення. Відчувати якісь теплі почуття до когось - слабкість, котрою вороги раді скористатися. Прикро...

Я ніколи не задумувалася, наскільки їм самотньо. Ніколи. У всіх своїх бідах звинувачувала владу, Вітодауса взагалі зненавиділа! Хоча у великому рахунку він дійсно міг нічого і не знати. Рішення приймає його батько. Сину не обов'язково про все розповідати. Король і принци, батьки та діти - рідна кров, але чужі душі. Вічна драма, що продовжується поколіннями. Не дарма кажуть... Вітодауса можна зрозуміти, але чи варто зняти відповідальність? Можна осуджувати принца, якого шиє в дурні правитель? Хах! Мені все ще важко йому пробачити. Надто свіжі спогади, надто глибокі рани, надто багато смертей... 

- Рубін! - схопив за плече темний. - Ти де літаєш? Шум повернувся.

- Що?! Пробач, трохи задумалася. Вони тут?!

Різко підвелася і вибігла з шатра. Поруч вже зібралося чимало люду. Шум привів зі собою 12 нульових та 4 фріма. У будь-якому випадку краще ніж нічого. Серед них були й мої бойові друзі : Розалі, Торн, Зореян та Сіракл.

- Рада вас бачити! - наблизилася, щоб обійняти кожного.

- Здавалося, ти на цілу вічність зникла. - першим притулив до себе Сіракл. - Я скучив.- прошепотів на вушко.

- Я теж сумувала за вами, - посміхнулася друзям. - На жаль, ви мені потрібні тут для дуже небезпечної роботи.

Ми зібралися у Вітодауса в шатрі й обговорили вже продуманий план. Кілька разів повторили розташування усіх солдатів, тактику бою у разі нападу та відступу. На всяк випадок попросили стихійних магів підтримувати дощову погоду.

Воїнам з обидвох сил, явно не сподобається, що їх командири не зрозуміло куди відправляються. Тому, Аскхар з Вітодасом урочистою промовою закликали всіх вірити у нас й тримати лінію оборони. Наскільки це було дієво, побачимо згодом.

Наша команда героїв у повному складі, отож ми взяли одного керса з тих, на яких мої друзі прилетіли та відправилися до ближчого порталу. Прямого з'єднання звісно немає. Найкоротший шлях через острів "Сльози", там давно ніхто не живе, бо клаптик землі близький до Рирсу. Клярси вільно гуляють на острові, тому не відкидаємо можливість, що при перенесенні вони і нас зустрінуть.

- З нас усіх літати може тільки Шум? - озвучила питання.

- Я можу накласти закляття гравітації на нас всіх, - почав Вітодаус, - ми станемо майже не вагомі, що дасть змогу летіти догори, проте не вперед. Шуму доведеться тягнути нас вперед.

- Що скажеш? - глянула на фріма.

- " Та не проблема. Скільки часу йому потрібно на заклинання? "

- До п'яти хвилин, - відповів світлий після того, як озвучила питання фріма.

Ми домовилися, що після того як потрапимо у портал, я з Аскхаром першими виходимо та обороняємо їх, поки Шум перетворюється на летючого (монстра), а Вітодаус закінчить накладати чари.

Я готувалася до найгірших сценаріїв, до найжорстокіших баталій, а реальність вкотре пожартувала. Після перенесення ми опинилися на сухій, випаленій сонцем землі, де нічого не могло рости. Мороку тут і в помині не було. Звісно, його енергетика відчувалася у повітрі та жодної загрози, як такої, нема.

- Не втрачай пильність, Рубі. - сухо мовив Аскхар.

Ми дочекалися поки наші компаньйони закінчують з чарами, так і не зустрівши породжень хаосу. Вітодаус зумів зробити нас невагомими, а Шум: у подобі громадної птиці з довгими кігтями на руках і ногах, підхопив у політ. Мені найбільше пощастило, бо фрім обережно ніс у передніх лапах. А двоє друзяків вимушено пленталися внизу. Нам летіти близько двадцяти хвилин. Не надто довго, однак... За цей час два рази знудило світлого. Знаю, реготати у такій ситуації дуже не ввічливо... Але, пробачте.

- Ха-ха-ха! - вибухнула зі сміху. - Ваша світлість, - звернулася до бідолашного, - ви надто ніжні та тендітні для таких поїздок.

Я глянула на Аскхара, той теж ледь тримався. Увесь позеленів, але намагався створити невимушений вигляд. Така поведінка розсмішила мене ще більше, тому знову зареготала. Погоджуся, що гумор тут не надто доречний. Та хтозна, чи повернемося живими. Можливо саме усвідомлення усієї небезпеки й змушувало так щиро реготати. Певно, я не так вже і боюся смерті. Мені навіть байдуже, чи вцілію. Якось дивно. Нормальні люди чіпляються за життя, а чому ж? Зазвичай  живих має щось, чи хтось, тримати. Когось тримає багатство, когось влада, когось сім'я та кохані... Що з цього мало б мене тримати? Чому взагалі про це думаю?..

- Ти нікому не потрібна. - незнайомий жіночий голос у голові. - Заради чого ти боролася, Рубін?

- Хто ти?

- Зараз важливо хто Ти? Що змусило тебе зайти так далеко?

- Кінець світу, скоріш за все. У цьому є щось не логічне?

- О,так! Усе живе має свій час. У кожного є свій початок та кінець. Кінець Аммаларіонна наступить не так швидко. Ні твої діти, ні правнуки, не застануть його. То чому ж зараз перейматися?

Я опинилася посеред якоїсь печери, вкритої дзеркальним камінням, з котрого повільно скочувалися крапельки води. Каміння виблискувало, наче дорогоцінність. Коли зробила крок, мене окутав туман. Тепер нічого не було видно, тільки чути одинокі краплинки, що падали вниз та наповнюючи це місце звуками.

- Рубін, - знову цей голос, - то заради чого ти боролася?

- Що за питання?! - схоже я марю. - Заради свого народу!

- Брехня! - впевнено заперечив голос. - Народ питала, чи потрібна була твоя боротьба?!

- Це правда!

- Ти слабка! Не можеш зізнатися сама собі, який з тебе лідер?! Який з тебе герой?!

- Я і не намагаюся стати героєм! - це починає набридати. - Випусти мене звідси! Немає часу грати у твої ігри!

- Скажи правду Рубін! Зізнайся собі! Кому ти потрібна? Заради чого боролася? Що таки тримає тебе на цій землі?..- голос явно насміхався наді мною.

- Я..Я!.. Я боролася насамперед для себе! - мене розпирала злість! - Мені не потрібна слава, багатство, чи влада. Я хотіла свободи! Ті кайдани, у котрі світлі мене загнали, вже не давали дихати! Така реальність мене не влаштовувала! Це головна причина, чому боролася!

- Продовжуй. - наче вже сказаних слів їй замало і вона не закінчує сповідь.

- Що продовжувати? Звідки можу знати скільком людям потрібна? Ну, батькам, брату...Аскхару... - відчуваю як на його згадці щоки залило рум'янцем. - Аммаларіонну потрібна. В цей час я найсильніша та найвпливовіша нульова.

- То що тебе тримає на цьому світі? - досить спокійно спитала. На це питання пішло набагато більше часу на роздуми.

- Спершу, мені не вдавалося знайти відповідь. Зараз я знаю. - дивне місце, і як я сюди потрапила? - Моя історія ще не закінчена. Я не дізналася правди прихованої на Рирсі, я не зробила Аскхара імператором, я не зізналася ні йому, ні собі у почуттях, я багато чого ще не зробила. Дійсно... - сама собі посміхнулася. - Мені ще є заради чого жити!

На цих словах усю печеру засліпило сяйвом, що не могла розплющити очі. У вухах дзвеніло, голова ,здавалося, зараз лусне!

- Рубі! - схвильований голос темного. - Нарешті ти отямилася.

Чоловік обійняв мене, а я намагалася зрозуміти, що відбувається. Ми сиділи на березі, поруч з великими каміннями. Шум, Вітодас, Аскхар були поруч.

- Що сталося? - спитала.

- Ми на Рирсі. - тихо доповів світлий.

- "Мабуть, ти надихалася отруйного газу, коли ми летіли сюди. Я до такого стійкий, ці двоє летіли внизу, їх могло не зачепити. А от ти постраждала." - знизив плечима Шум.

- Отруйний газ? Серйозно? Такі галюцинації міг викликати газ?!

- " Напевно."

- Ай! - захитала головою. - Не важливо. У будь-якому разі урок для себе зробила. Тепер ходімо!