13. Ще один хижак

"Доля людини визначається тим, що відбувається в її голові, коли вона  вступає в протиріччя з зовнішнім світом. "

(Ерік Берн)

Ми наказали нашим воїнам не втрачати пильності та не звертати увагу на нас, щоб там не відбувалося за межами бар'єру. Якщо чесно, то у мене й плану не було. Як зупинити зміюку, одним небесам відомо! Однак, у словах Вітодауса був сенс.

- Ти заходи з права, а я ліворуч. Гадаю так це чудовисько не зможе за нами вслідкувати.

- Згоден!

Я розплився туманом й подався ліворуч. Клярси не могли вслідкувати за темними, коли ми так пересуваємося. Але це не клярс. Зміюка якимось чином зрозуміла куди перенесуся й атакувала миттєво. Її товстий хвіст лупнув по землі, здіймаючи пил. Ледь пощастило ухилитися! Тіло чудовисько звивалося у кільце, а після знову атакувало. Єдиний мінус цієї потвори - повільність. Через свій розмір, вона досить повільна та незграбна. Наступне місце удару я передбачив з легкістю.

- Аскхар! Тут немає голови! - прокричав Вітодаус.

- Як нема?! - застрибнув на хвіст зміюки та пробігся по тілу. - Це що за чортівня... - пробурмотів собі під ніс.

Те місце, де ми сподівалися знайти голову, насправді було продовженням тіла, що йшло під землю.

- Не розумію... Що це таке? - вирвалося у мене. - Звідки ж чудовисько знає куди атакувати?

- Аскхар, може ми не там голову шукаємо? Можливо це не все тіло, а тільки маленька його частина.

- Маленька? Ця зміюка як половина нашого гарнізону? - знервовано прокричав.

Чудовисько майже одразу втратило до нас цікавість й продовжило свою гру з військом. Тепер ми стояли осторонь і я побачив повну картину того, що відбувалося. Вітодаус мав рацію!

- Ходімо! Треба швидко перекинути усі сили далі звідси!

- Що?! Навіщо? - здивовано спитав друг.

- Це маленька частина тіла чудовиська, - вказав на землю. - Хвіст й досі нікого не вбив. Воно бавиться, або ж навпаки. Змушує нас оборонятися й не покидати цю територію.

- Тоді...- вловив мою думку Віт, - справжня загроза від цієї потвори все ще під землею. Й ми не можемо оцінити наскільки вона велика. Добре! Виводимо всіх!

Ми з Вітодасом розділилися, щоб швидше організувати відступ. Я кинувся до своїх воїнів та наказав покинути табір. За Рубі поквапився після цього. Вона все ще стримувала клярсів, яких вже залишилося всього десяток.

- Нам потрібно йти! - крикнув їй.

Дівчина розвіяла останніх клярсів після чого повернула голову в мій бік. На її обличчі було явно здивування та протест. Пояснення були б довгими, тому схопив її на руки й телепортнувся до Вітодауса, що вже зміг частково вивести якусь сотню воїнів.

- Ей! - лупнула мене долонею по грудях. - Що відбувається?

Відповісти не встиг, бо навпроти нас з'явилася ще одна зміюка, чи краще б назвати щупальце? Воно рухалося активніше, ніж попереднє. Схоже наші здогадки були вірні. Й чудовисько знаходиться під нами.

- Слухайте наказ! Усім воїнам розбігтися і покинути табір!

Наше зорганізоване військо перетворилося на переполоханий мурашник. Однак це діяло. Щупальці не знали що їм робити та куди завдати наступного удару. Саме в цей момент наше тріо втекло. Далі потвора діяла агресивніше, й вилізло ще три велитенські мацаки. Тепер солдатам було важче втекти. Потвора вирішила діяти й землю знову трясло. В центрі утворилася вирва, що повільно збільшувалася. Щупальці, наче пелюстки велитенської квітки, здійнялися догори. Пролунав незвичний звук, схожий на хруст кісток. Щупальця від кінчика й до центру розділялися. Тепер з плоті потвори стирчали подібні лезу вирости. На землю полилася, як спершу здалося, зелена кров. Рідина покривала все на своєму шляху, впевнено прямуючи в центр до вирви. Всі воїни, котрим не вдалося втекти, тепер у пастці... Крики болю й жаху дзвеніли у вухах. Я не міг нічим допомогти, від чого ставало ще огидніше на душі.

Зелена субстанція, наче кислота, роз'їдала усю матерію на своєму шляху. Мацаки створили своєрідну клітку, що повільно здіймалася догори, поглинаючи все і всіх, що залишилося всередині. Нарешті з вирви показалася паща чудовиська, що широко роззявила рота, втягуючи тіла воїнів, котрих вбила кислота. Чудовисько із задоволенням ласувало здобиччю, а ми стояли осторонь, й спостерігали.

- Клярси! Тварюки останні! - на очах бризнули сльози відчаю, котрі вдало стримав. - Це моя провина. Треба було швидше зреагувати!

- Не правда, - тихо заперечила Рубі сидівши у мене на руках. - Ніхто не міг подібного передбачити. Ви й так молодці, стількох врятували,- кивнула у сторону війська.

- Рубін, ти ж відчула небезпеку першою, - наблизився Вітодаус, - пам'ятаєш ті відчуття?

- Ваша світлість, я справді відчула небезпеку швидше інших, але чому я діяла подібним чином не знаю. Тіло діяло само по собі, наче то був сон. Я не відчуваю втоми, й можу продовжувати битву, тільки знищити цю громадину не вдається... Мені не вистачає сили охопити такий радіус ануляції.

Разом з воїнами ми попрямували на схід на десять кілометрів від чудовиська. Пересувалися пішки, бо тварин теж зжерла потвора. Втомлені битвою, солдати пересувалися досить повільно, я хвилювався, щоб чудовисько нас не знайшло, але Рубі заспокоїла.

- У разі небезпеки, я відчую. - ці слова допомогли зберігати спокій усьому війську.

Зазвичай у мене з'являвся якийсь план, чи стратегія. Однак зараз я був розгублений. Ніколи не чув про такий вид мороку. Взагалі, як тепер боротися? Жодна наша тактика не буде ефективною, коли морок почне створювати таких чудовиськ.

- Ідея з екскурсією на Рирс вже не здається такою божевільною. - в голос сказала дівчина.

- Здуріла! - вигукнув Вітодаус. - Клярси це одне, а ті створіння, то вже інше! Рирс має кишіти різними формами мороку. Я не впевнений, що нам варто туди сунутися.

- Якщо хтось зумів навчитися виживати у тих умовах, то не все втрачено. - якось легко мовила. - Ті люди однозначно будуть нам корисні. Ви ж самі бачили, одної сили мало. Ми не переможемо морок, просто відбиваючись від нього! Коли дізнаємося, як він з'явився на Аммаларіонні, тоді зможемо вигадати спосіб його перемогти.

- На жаль, іншого вибору у нас не має. - підтримав Рубі.

- Сподіваюся ми не увійдемо в історію, як тріо самовбивць! - бурмотів світлий. - Бо мене запишуть у ваші лідери, адже це я розповів про сигнал з Рирсу.

- Не переймайся, - намагалася заспокоїти того Рубі. - Якщо ми там загинемо, то світ довго не протягне й морок в кінці переможе!

- Це ти мене намагалася втішити?!

- Угу. Шум має повернутися з допомогою через два дні, за цей час нам усім краще вгамувати нерви. Тепер це не просто подорож - а необхідність!