Розділ 2

 Кров на пальці запеклася швидко, залишивши тонку темну смужку. Я перев’язала його звичайним лейкопластиром — першим, що знайшла в аптечці серед напівпорожніх блістерів.У кімнаті панувала тиша. Така густа й важка, що її, здавалося, можна було торкнутися руками.

 Телефон на кухонному столі здригнувся, екран спалахнув яскравим світлом. Ім’я «Аліна» висвітилося на дисплеї. Ще вчора це викликало б у мене напад тривоги: серце забилося б десь у горлі, а пальці гарячково шукали б відповідний тон, аби виправдатися, пояснити, розгладити черговий кут.

Сьогодні я просто дивилася, як екран згасає, а потім спалахує знову. Вона дзвонила, бо їй знову щось було потрібно. Можливо, новий алібі. Можливо, «цап-відбувайло» для чергової сварки з її хлопцем. Або просто вуха, у які можна вилити весь свій щоденний бруд, навіть не запитавши, як я почуваюся.

  Я взяла телефон у руки. Мої пальці більше не тремтіли. Спочатку це був один клік: «Блокувати номер». Потім — соцмережі. Один за одним я видаляла контакти людей, яких роками називала своїм «колом спілкування». Колеги, які згадували про мене лише під час термінових дедлайнів; «друзі», які кликали мене на зустрічі тільки для того, щоб поділити чек.

 Я натискала на червоні кнопки без жалю. З кожним видаленим чатом із моїх плечей ніби спадав невидимий вантаж.

 Останнім у списку був номер матері. Я замерла, тримаючи палець над екраном. Спогади знову боляче укололи: її холодний голос, її вічне «ти завжди все псуєш», її байдужість, яка з дитинства вчила мене бути невидимою. Я не стала блокувати її — це здавалося надто драматичним. Я просто вимкнула сповіщення і перевела телефон у режим «Не турбувати».

Все. Зв’язок обірвано.

 Я вийшла на балкон. Нічне місто дихало холодним повітрям, вогні машин малювали жовті та червоні смуги на асфальті. Люди кудись поспішали, у когось вирувало життя, а я стояла на межі своєї власної «нульової позначки». Самотність не накрила мене страхом, як це бувало раніше. Вона прийшла як абсолютна, крижана порожнеча. У мене не залишилося нікого. Жодної людини, якій я могла б написати «мені погано» або «я купила нову чашку».

  Я залишилася абсолютно одна у світі, де ніколи не була потрібною. І в цій порожнечі, серед мовчання порожньої квартири, вперше за двадцять п’ять років я відчула дивне, майже забуте відчуття — спокій.

Більше ніхто не міг зробити мене винною.