Розділ 1

 Чи відчували ви себе абсолютно нещасливою людиною? Тією, якій ніколи — ні в чому і ні за яких обставин — не щастило в цьому житті?

 Якщо так, то ви знаєте цей особливий присмак. Коли чужі успіхи здаються красивим кіно, а твоє власне існування — серією безглуздих, фатальних помилок, за які ти чомусь мусиш безкінечно розплачуватися.

  Гаряча вода з-під крана обпікала пальці, але я не зменшувала напір. Напівавтоматичний рух: губка, піна, тарілка. У мої двадцять п’ять років миття посуду о десятій вечора було єдиним, що я могла контролювати. Втім, це була ілюзія. Чашка вислизнула з намилених пальців миттєво. Вона впала в раковину з глухим, майже трагічним тріском, розлетівшись на кілька гострих уламків. Навіть тут мені не пощастило — вона не просто тріснула, вона знищила себе вщент. Інстинктивно я смикнулася, аби схопити найбільший уламок, і гострий край порцеляни легко, ніби масло, розрізав подушечку вказівного пальця. Червона крапля повільно витекла на білу піну, зафарбовуючи її в рожевий. 

 Я замерла. Я навіть не лайнулася. Біль у пальці був мізерним порівняно з тим раптовим, важким глухим тупотом у грудях, який накотив одразу після цього. Це була не просто чашка. Це був символ. Мені двадцять п’ять, а в моєму житті не було жодного дня, коли б щось не рухалося шкереберть. 

 Кров капала в раковину, а перед очима спалахували картини — одна за одною, ніби хтось гортав альбом моїх особистих поразок. З самого дитинства я була «не такою». Для батьків моя поява на світ здавалася чимось нарахованим як штраф, а не подарованим як благословення. Я пам’ятаю холодні погляди матері, для якої мої сльози завжди були «маніпуляцією», та байдуже мовчання батька. Якщо в домі щось ламалося, псувалося чи йшло не так — винною була Поліна. Навіть якщо Поліни не було в кімнаті.

 У школі це тавро пішло за мною далі. Однокласники чудово відчувають дитину, яку не люблять удома. На таких дітях немає захисного панцира. Я була ідеальною мішенню: мовчазна, залякана, яка завжди намагалася заслужити бодай краплю схвалення. Підлітки сміялися з мого одягу, з моєї мовчазності, з мого прагнення бути корисною. А потім з’явилися «друзі».

 Я думала, що це дружба, коли віддавала останні кишенькові гроші, виконувала за них домашні завдання, слухала їхні нічні плинні сльози в слухавку й прибігала на перший клич. Але насправді я була просто безкоштовним ресурсом. Зручною Поліною. А коли траплявся якийсь розлад — будь-який, навіть найбезглуздіший, — провину скидали на мене.

«Це через Поліну ми запізнилися». «Поліна не так зрозуміла». «Якби Поліна не лізла, усе було б добре».

 І найстрашніше — я вірила. Я вибачалася. Я купувала їм подарунки, аби згладити «провину», якої не скоювала. Я роками платила за чужі помилки власним спокоєм, власною гідністю та власною шкірою.

Я піднесла порізаний палець до губ. Присмак заліза на язиці.

 Вчора ввечері моя єдина «подруга» Аліна знову зробила це. Вона попросила покрити її перед хлопцем, а коли той усе дізнався — просто сказала йому, що це була моя ідея. І я знову виявилася винною. Знову вислуховувала прокльони та бруд у свій бік, поки Аліна збирала співчуття.

«Чому я?» — тихо спитала я в порожню, напівтемну кухню.

Вода продовжувала шуміти, змиваючи червоні розводи з білої кераміки. Мені двадцять п’ять років. Я живу в орендованій квартирі, де навіть меблі здаються мені чужими. У мене немає нікого, хто запитав би, як мій день. У мене немає людини, якій я могла б довіритися, бо кожен, кого я підпускала, зрештою обертав мої слова проти мене. Я подивилася на розбиту чашку. Вона більше ніколи не стане цілою. Але, можливо, мені час припинити намагатися склеювати те, що вже давно перетворилося на сміття?