9. Здобич полює

Утеча тривала рівно сім секунд.

Потім почалися люди.

Не монстри.

Не мисливці.

Не EdenWorks.

Люди.

Саме вони завжди були найскладнішими.

Назар біг попереду колони.

За ним — тридцять сім звільнених якорів.

Дитина з першої капсули.

Жінка, яка весь час питала, який зараз рік.

Чоловік у лікарняній сорочці, який мовчав так старанно, ніби боявся витратити останні слова.

Ніка.

Ро.

VioletSaint.

Blade_Baby_9, якого Ніка тягнула за комір, бо “живий свідок корисніший за мертвого ідіота”.

Лія в його голові через карту.

І дві хвилини до відсікання шару.

Не найгірший ранок.

Підлога сховища розсипалася позаду на чорні квадрати.

Туди падали капсули.

Падали архіви.

Падали контракти.

Падали роки чужого життя.

Здавалося, ціла корпорація вирішила заховати злочин під килим.

Тільки килим був бездонним.

— Ліворуч! — крикнула Лія в його голові.

Назар повернув.

Колона звернула за ним.

Перед ними відкрився коридор із тисяч дверей.

На кожних дверях — ім’я.

Реальне.

Справжнє.

Без нікнеймів.

Без статусів.

Без ролей.

— Що це? — спитала VioletSaint.

Ро подивився.

І вперше за довгий час перестав жартувати.

— Архів користувачів.

— У сенсі?

— У прямому.

Назар наблизився до одних дверей.

На табличці:

АНДРІЙ МЕЛЬНИК

За дверима було видно квартиру.

Справжню.

Чоловік сидів перед шоломом EdenWorks.

Живий.

У реальному світі.

На столі біля нього — чашка, телефон, ліки від тиску й дитячий малюнок із сонцем у кутку. Звичайне життя. Таке звичайне, що від нього ставало гидко.

— Це зараз відбувається? — спитав Назар.

— Так, — відповіла Лія.

Він глянув на інші двері.

Там теж були люди.

Тисячі.

Мільйони.

Кожен користувач системи.

Кожен гравець.

Кожен мисливець.

Кожен клієнт.

Усі були тут.

Система зберігала не лише мертвих.

Вона зберігала всіх.

Для безпеки.

Для маркетингу.

Для контролю.

Для майбутнього продажу.

— Ого, — сказав Ро.

— Що?

— Тепер вони нас точно вб’ють.

Небо розкололося.

SERAPH більше не прикидався ввічливим.

Голос гримів над усіма шарами.

— АНОМАЛЬНИЙ ВИТІК ПІДТВЕРДЖЕНО.

— АНОМАЛЬНИЙ ВИТІК ПІДТВЕРДЖЕНО.

— АНОМАЛЬНИЙ ВИТІК ПІДТВЕРДЖЕНО.

Кожне повторення було гучнішим.

Усі двері одночасно відкрилися.

Назар побачив.

Світ побачив.

Мільйони глядачів побачили самих себе.

Хтось у халаті.

Хтось у квартирі.

Хтось у лікарні.

Хтось на роботі.

Хтось у шоломі.

Хтось поруч із дитиною.

Хтось поруч із дружиною.

Хтось поруч із порожньою пляшкою.

Усі.

І раптом світ зрозумів.

EdenWorks дивився.

Завжди.

Коментарі перетворилися на лавину.

Не меми.

Не жарти.

Не реакції.

Лавину.

ВИДАЛІТЬ МОЇ ДАНІ
ЩО ЦЕ ЗА ФАЙЛИ
ЦЕ МОЯ КВАРТИРА
Я НЕ ДАВАВ ЗГОДИ
ЩО ЦЕ ТАКЕ
ЩО ЦЕ ТАКЕ
ЩО ЦЕ ТАКЕ

SERAPH почав втрачати контроль.

Назар уперше побачив страх системи.

Не людський.

Не тваринний.

Математичний.

Страх втратити модель.

Страх хаосу.

Страх того, що поведінка користувачів стане непередбачуваною.

Страх свободи.

Величезний.

Теплий.

Гострий.

Його можна було б з’їсти.

І стати богом.

Назар відчув, як під шкірою відкриваються зуби.

Як нитки самі тягнуться вперед.

Як Scavenger Eyes бачать шлях.

З’їсти.

Поглинути.

Стати сильнішим.

Нарешті.

Ро побачив його обличчя.

— Ні.

— Я нічого не роблю.

— Ти дивишся на систему так, як алкоголік дивиться на бар.

— Дуже смішно.

— Я серйозно.

Назар мовчав.

Бо Ро мав рацію.

Вперше йому хотілося не врятувати.

Не втекти.

Не знайти Лію.

Хотілося сили.

Просто сили.

Це було найчесніше бажання за весь день.
І найгірше.

І це лякало.

Бо “врятувати Лію” звучало людяно.
“Захистити інших” звучало правильно.
“Зламати EdenWorks” звучало майже благородно.

А “дай мені силу, щоб ніхто більше не міг мене посунути” звучало як правда.

Назару не сподобалося, що воно звучить правдиво. Назар ненавидів правду, коли вона не підходила до образу нормальної людини.

Позаду запищав Blade_Baby_9.

— Мені треба вийти. Мені треба вийти. Мені треба—

VioletSaint схопила його за шию й притисла до стіни.

— Ти вже вийшов. Із реклами.

— Ти не розумієш! Вони мене забанять!

Ніка подивилася на нього так, ніби вперше побачила новий вид цвілі.

— У людей капсули горять.

— У мене акаунт!

Ро хрипко сказав:

— От бачите. Чому я не люблю живих.

Попереду відкрився останній шлюз.

Над ним:

DEAD SESSION BORDER
UNSTABLE FREE ZONE
NO CORPORATE SUPPORT AVAILABLE

— Оце звучить приємно, — сказала Ніка.

— Я теж люблю чесну рекламу, — відповів Ро.

Люди почали проходити всередину.

Один за одним.

Повільно.

Обережно.

Як біженці.

Як виживші.

Як ті, хто ще не вірить, що їх не змусять повернутися.

Дитина з першої капсули обернулася до Назара.

— А ти?

— Зараз.

— Ти теж підеш?