7. Родинний пакет

— Бо я теж підписала, дурню, — сказала Лія.

Назар не відповів.

Не тому, що не знайшов слів.

Слова були. Багато. Вони билися в голові, як мухи об лампу: ні, як, коли, чому, я ж для тебе, ти не мала, це моя вина. Усі непридатні. Усі дурні. Усі такі, що Лія розірвала б їх на місці й правильно зробила б.

Вона стояла перед ним у великій футболці, з мокрим волоссям, із тим самим сміхом, який у нього вкрали й повернули, як приманку.

І з чорним кабелем у грудях.

Він тягнувся в темряву сховища. Ворушився повільно, товсто, майже ліниво — як пуповина, яка передумала народжувати й вирішила брати оренду.

— Ти не могла, — сказав Назар.

Лія скривилася.

— О. Почалося. Назар Коваленко, професійний рятівник, отримав неприємну новину: інші люди теж іноді роблять дурниці.

— Ти була хвора.

— А ти був бідний. Дивися, у нас у родині кожен мав своє алібі.

Ро тихо сказав:

— Це не вона.

Лія повернула голову.

— Ти, здається, Ро.

— А ти, здається, якір.

— Я багато чим здаюся. Побічний ефект після контрактів.

Ніка мовчала.

Вона дивилася не на Ліїне обличчя.

На кабель.

— Він живий, — сказала вона.

— Кабель? — Назар навіть не впізнав власний голос.

— Протокол.

Кабель сіпнувся.

У повітрі спалахнув напис:

FAMILY-ANCHOR VAULT
SUBJECT LINK: ACTIVE
SIBLING MIRROR PROTOCOL: UNSTABLE

Назар зробив крок.

Ро схопив його за комір.

— Не підходь.

— Відпусти.

— Вона може бути входом.

— Це моя сестра.

— Саме тому вона може бути входом.

Лія зітхнула.

— Він правий.

Назар завмер.

— Що?

— Не підходь, — сказала Лія. — Я не знаю, що з мене стирчить у систему, а що ще моє.

Вона торкнулася кабелю двома пальцями.

Кабель лизнув її руку чорним світлом.

Лія здригнулася, але не закричала.

— Я думала, після лікарні буде важко, — сказала вона. — Виявилося, у корпорацій багата фантазія.

Назар дивився на неї.

Його нові очі вмикалися ривками. Бачили більше, ніж він хотів. Під Ліїною шкірою миготіли два шари: один теплий, людський, слабкий; другий — холодний, контрактний, із рівними рядками, підписами, службовими позначками.

На шиї не було напису МИ БУЛИ ЛЮДЬМИ.

Замість нього проступало:

WE ARE FAMILY PROPERTY

Назар відчув, як невидимі зуби під шкірою клацнули.

— Хто це зробив?

Лія підняла брову.

— Ти хочеш список чи одразу кусати?

— Ліє.

— Назаре.

— Я серйозно.

— Я теж. І саме тому кажу: не роби з моєї катастрофи свою суперсилу.

Це вдарило точніше, ніж куля Lord Mercy.

Ро навіть не пожартував.

Ніка тихо сказала:

— Вона пам’ятає себе.

— Поки що, — відповіла Лія.

З темряви сховища вийшло світло.

Не біле.

Домашнє.

Жовте.

Як лампа на кухні.

За Лією проступила кімната.

Їхня стара кухня.

Стіл із подряпиною.

Чайник із кривою ручкою.

Дві чашки.

Тарілка макаронів.

Назар не дихав.

— Ні.

Лія болісно всміхнулася.

— Так. Вони дуже старались.

Кухня була майже ідеальна.

Майже.

На холодильнику висів магніт, якого ніколи не було. У вікні замість двору — чорний серверний коридор. А на столі лежав контракт.

Два підписи.

Його.

І її.

Назар повільно підійшов до порога кухні.

Ро не втримав.

Або не захотів.

— Ти підписала після мене? — спитав Назар.

— Перед тобою.

Він обернувся.

— Що?

Лія подивилася вбік.

Уперше.

— Я знала, що ти знайдеш гроші будь-яким способом. Ти завжди так робив. Якщо треба було дістати неможливе, ти спочатку робив, а потім думав, чи виживеш.

— Це називається відповідальність.

— Це називається контроль із поганим PR.

— Ліє.

— Я підписала, щоб ти не підписував.

Тиша.

Ніка опустила очі.

Ро тихо вилаявся.

Назар відчув, як шви під ребрами розходяться.

— Але я підписав.

— Так.

— І вони взяли нас обох.

Лія засміялася.

Коротко.

Сухо.

— Родинний пакет. Знижка, мабуть.

Назар хотів підійти.

Обійняти.

Вдарити.

Врятувати.

Повернути все назад.

Замість цього сказав:

— Чому ти мені не сказала?

Лія подивилася на нього.

— Бо ти б не послухав.

Він відкрив рот.

Закрив.

Бо так.

Не послухав би.

На столі кухні контракт почав ворушитися.

Сторінки розкрилися самі.

SIBLING MIRROR PROTOCOL
PRIMARY EMOTIONAL LEVER: MUTUAL SACRIFICE
EXPLOITABILITY: EXTREME

— Мені не подобається слово “експлуатація”, — сказав Ро.

— Від тебе це звучить майже як покаяння, — відповіла Ніка.

— Не звикайте.

Лія зробила крок до Назара.

Кабель натягнувся.

Вона скривилася.

— Я не можу вийти далеко.

— Я розріжу.

— Не можна.

— У нас у родині це погана фраза.

— Назаре, якщо розріжеш, вони втратять якір.

— Чудово.

— І я теж.

Він замовк.

Лія поклала долоню на кабель.

— Я не прив’язана ним. Я частково зібрана з нього.

Назару стало холодно.

— Тобто…

— Тобто не вся я лежу в лікарні. Не вся я тут. І не вся я моя. Вітаю в сервісі “турбота, яку ви заслужили”.

Ніка підійшла ближче.

— Її можна перешити.

Ро різко:

— Не починай.

— Можна.

— А ціна?