6. Нижній архів

— Куди він веде? — спитав Назар.

Матір-Баг повернула до нього всі свої камери.

Деякі були тріснуті. Деякі сочилися старою чорною рідиною. Одна показувала дитячий мультик без звуку: намальований пес біг за м’ячем, падав, знову біг, знову падав. Нескінченно. Дуже весело, якщо не вдумуватися. Тут узагалі багато що було весело, якщо не вдумуватися.

— Туди, де EdenWorks ховає те, що не можна видалити.

— Це звучить як місце, куди нормальні люди не йдуть.

Ро підхопив Назара під лікоть.

— Вітаю. Нормальні люди давно закінчилися.

Ніка мовчала.

Вона все ще тримала малюнок Миколи за пазухою. Папір більше не тремтів. Він обважнів. Наче дитяче сонце, кривий будиночок і дві палички-людини раптом стали не малюнком, а плитою, яку треба нести під ребрами й не показувати, бо тоді вона стане ще важчою.

Назар провів язиком по зубах.

У роті був присмак нитки.

Не крові. Не металу. Старої тканини, якою хтось зашивав труп і поспішав на обід.

І ще — порожнеча.

Він заплющив очі й спробував згадати сміх Лії.

Кухня.

Мокре волосся.

Макарони.

Велика футболка.

Губи рухаються.

Сміху немає.

Наче хтось вирізав із пам’яті звук і акуратно підчистив краї. Професійно. Майже без крові. Саме за це хотілося вбити.

— Ти зараз зробиш дурне обличчя, — сказав Ро.

Назар відкрив очі.

— У мене є вибір?

— У тебе обличчя Нульової форми після некроінженерного стібка. Вибір там умовний.

— Дякую. Підтримав.

— Я колись проходив курс “емпатія для преміум-гравців”. Платний. Повернув гроші.

Ніка підняла голову.

— Не зачіпай його.

Ро глянув на неї.

— О. Квестодавиця знайшла тон.

— Я знайшла ніж.

— Це швидше.

Матір-Баг поповзла вперед.

Її тіло шкребло по підлозі сотнями дрібних лап, кабелів, пальців і уламків старих інтерфейсів. Там, де вона проходила, Мертва сесія ставала не чистішою — зібранішою. Сміття само тягнулося до неї, як до матері, яка свариться, але все одно забере тебе з чужого під’їзду, бо інакше соромно перед сусідами.

Перед ними відкрився прохід.

Не двері.

Рана.

У стіні Мертвої сесії розійшовся вертикальний розріз. Усередині темрява мала структуру: шари, полиці, номери, пломби, мокрі печатки. І щось шепотіло з глибини не голосами.

Папками.

Назар побачив напис над проходом:

LOWER ARCHIVE
LEGAL STATUS: NONEXISTENT
ACCESS: FORBIDDEN / REQUIRED

— “Заборонено / необхідно”, — прочитав він. — Вони самі себе чують?

— Архіви не для того, щоб їх розуміли, — сказала Ніка. — Вони для того, щоб потім сказати: “Дані втрачено”.

Матір-Баг завмерла біля проходу.

— Я далі не йду.

— Чому?

— Бо я збираю сміття. А там лежить те, що сміттям бути відмовилося.

Ро різко обернувся.

— Ти знала?

— Я багато знаю. Просто погано сортую.

— Що там?

Матір-Баг довго мовчала.

Усередині її грудей клацали старі жорсткі диски. Один прокрутився, закашлявся й видав фрагмент чужого дитячого сміху. Назар стиснув зуби.

Не Ліїн.

Добре.

Погано.

Матір-Баг сказала:

— Перші.

Ніка зблідла.

Ро перестав усміхатися.

Назар подивився на них обох.

— Це погано, так?

— Це дорого, — сказав Ро.

— Я спитав не це.

— Тут це майже те саме.

Ніка повільно сказала:

— До ігор. До полювань. До “Нульових”. EdenWorks продавав родинам голоси мертвих. Спершу прості. Потім розумніші. Потім такі, що самі вгадували, що живі хочуть почути.

— І люди платили?

Ро глянув у темряву проходу.

— Люди платять за все, що каже “я тебе люблю” голосом того, хто вже не може заперечити.

Тиша.

Десь у Мертвій сесії впала стара вивіска.

ВИ ЗАСЛУГОВУЄТЕ

Тепер вона показувала тільки:

ВИ

Потім згасла.

Назар зробив крок до проходу.

Ро схопив його за плече.

— Ти щойно втратив шматок пам’яті. Якщо підеш туди, можеш втратити ще.

— Там може бути Лія.

— Там може бути пастка з її рахунком, її голосом, її волоссям і кнопкою “купити сімейний пакет”.

— Я знаю.

— Ні. Ти все ще думаєш, що якщо болить — значить справжнє.

Назар подивився на нього.

— А ти все ще думаєш, що якщо справжнє — його треба продати.

Ро відпустив.

Повільно.

— Гарно. Несправедливо. Але гарно.

Ніка стала поруч із Назаром.

— Я піду.

— Ти не мусиш.

Вона подивилася так, що йому стало ніяково.

— Я 8903 цикли мусила казати те, що не хотіла. Тепер сама вирішу, куди мене несе.

— Добре.

— І не роби з цього героїчний момент.

— Я просто сказав “добре”.

— У тебе обличчя, ніби зараз почнеш поважати мій вибір. Не треба.

Ро хмикнув.

— Вона справді тобі подобається?

— Дуже, — сказав Назар.

— Це мине, — відповіли Ніка й Ро одночасно.

Матір-Баг простягнула до Назара лапу.

На кінці висів маленький темний стібок.

— Візьми.

— Що це?

— Запасний вузол.

— Для чого?

— Коли розійдешся.

— Оптимістично.

— Я не оптимістка. Я ремонт.

Назар узяв вузол.

Той одразу впився йому в долоню й зник під шкірою.

Перед очима мигнуло:

NECROENGINEERING: FIRST STITCH
PATCH TOKEN RECEIVED
WARNING: UNSTABLE HUMAN CORE

— “Нестабільне людське ядро”, — прочитав Ро. — Романтично.

— Заткнись.

— О. Тримаєшся.

Назар увійшов у Нижній архів.

І світ одразу перестав бути світом.

Тут не було підлоги.

Були документи.