5. Мертва сесія

Мертва сесія пахла не смертю.
Смерть тут, мабуть, давно перевели в архів і забули закрити заявку.

Тут пахло пилом старих серверів, перегрітою пластмасою, мокрою землею й солодкою липкістю старої жуйки.

Назар влетів у темряву першим.

Не тому, що був хоробрий.

Бо тунель за спиною закрився зубами.

Справжніми чи текстурними — він не встиг уточнити. Але клацнули вони дуже переконливо.

Він упав на коліна, проїхав по слизькій підлозі й врізався плечем у щось м’яке.

М’яке сказало:

— Мамо.

Назар відскочив.

Перед ним лежала половина дерев’яного манекена. Без ніг. Без лівої руки. З дитячим голосом, застряглим у грудях.

— Мамо, — повторив манекен.

Ро вийшов із тунелю за ним і відразу наступив манекену на голову.

Хрускіт.

Голос обірвався.

— Не слухай декорації.

Назар піднявся.

— Ти щойно розчавив…

— Реквізит.

— Воно говорило.

— Тут усе говорить, коли гниє неправильно.

Ніка вийшла останньою.

Вона тримала за пазухою дитячий малюнок Миколи — будинок, сонце, двоє дітей за руки. Малюнок тремтів, наче хотів повернутися в льох.

Ніка притиснула його сильніше.

— Не наступай на обличчя, якщо не впевнений, що це не твоє, — сказала вона Ро.

— Я ніколи не впевнений.

— Це помітно.

Назар озирнувся.

Мертва сесія була не локацією.

Локації хоча б удавали, що мають сенс.

Тут стояли шматки різних світів, зшиті без дозволу й сорому. Зліва — коридор лікарні з дверима без ручок. Справа — лісова галявина, де дерева росли догори корінням. Далі — обірвана вулиця з неоновими вивісками, що блимали старими рекламами EdenWorks:

СМЕРТЬ НЕ ПЕРЕРИВАЄ ВАШОЇ КОРИСТІ

ЗАЛИШАЙТЕСЬ ІЗ РОДИНОЮ. ПРАЦЮЙТЕ ДАЛІ

ПОСМЕРТНИЙ ПЛАН BASIC: ТУРБОТА, ЯКУ ВИ ЗАСЛУГОВУЄТЕ

Одна вивіска глючила й показувала тільки:

ВИ ЗАСЛУГОВУЄТЕ

Потім:

ВИ ЗАСЛУГОВУЄТЕ

Потім:

ВИ ЗАСЛУГОВУЄТЕ

Назар відвернувся.

— Це місце покинуте?

Ро фиркнув.

— Мертва сесія не буває покинутою. Її просто перестають обслуговувати.

— Різниця?

— У покинутому місці ти сам. Тут — навпаки.

Назару не треба було пояснювати.

Його нові очі бачили все.

Занадто все.

У стінах рухалися людські залишки. Не тіла. Не обличчя. Фрагменти: рука, що підписує контракт; дитячий черевик під столом; чоловік, який сміється на камеру й одразу після запису плаче в туалеті; жінка, яка тримає старий телефон і не натискає “підписати” цілих шість хвилин.

А потім натискає.

Усі тут натискали.

Або за них натискали потім.

Під ногами миготів зламаний лог:

SESSION ARCHIVE: FAILED EVENTS
RECYCLING STATUS: INCOMPLETE
MEMORY DEBRIS: HIGH
USER SAFETY: NOT APPLICABLE

— “Безпека користувача не застосовується”, — прочитав Назар.

Ро озирнувся.

— Ти не користувач.

— Дякую, я майже забув.

— Не дякуй. Це тут шкідлива звичка.

Здалеку почулося шурхотіння.

Ніка напружилася.

— Не рухайтесь.

Назар застиг.

Ро теж.

Це насторожило більше, ніж шурхотіння.

Бо Ро зазвичай або тікав, або коментував. Якщо він завмер — значить, щось справді погане мало багато ніг.

Шурхотіння наближалося.

По стелі.

По стінах.

По підлозі.

Навіть усередині зламаних реклам.

Назар підняв очі.

З темряви виповзла істота.

Спершу Назар вирішив, що вона велика. А потім зрозумів: ні, гірше.

Вона складалася з багатьох маленьких.

Тіло — з уламків NPC, дронів, павучих лап, дитячих іграшок, ребер аватарів, старих кабелів і битих масок гравців. На спині — коробка з-під серверного блоку, обмотана волоссям. Обличчя не було. Замість нього — кругле гніздо дрібних камер, які оберталися кожна окремо.

Вона несла на собі сотні речей.

Ложку.

Половину черевика.

Зубну щітку.

Пошкоджений HUD.

Фото без облич.

Іграшкового динозавра без хвоста.

Назар відчув, як шлунок, якого в нього не мало бути, провалився вниз.

Істота зупинилася за три кроки.

Камери сфокусувалися на ньому.

Потім на Ніці.

Потім на Ро.

Ро тихо сказав:

— Матір-Баг.

— Матір? — прошепотів Назар.

— Не кажи “баг” образливо. Вона чутлива.

Істота нахилилася.

Зсередини її тіла пролунав голос.

Не один.

Багато.

Старі, дитячі, жіночі, чоловічі, зламані, цифрові, хрипкі.

Вони склали одне речення:

— Новий матеріал прийшов сам.

Назар зробив крок назад.

Ро схопив його за плече.

— Не тікай.

— Вона сказала “матеріал”.

— Тут це майже комплімент.

Матір-Баг простягнула до Назара тонку лапу.

На кінці лапи висів маленький срібний жетон.

Порожній.

Без номера.

— Ти погано зібраний, — сказала вона голосом старого й дитини одночасно. — Тебе треба дошити.

— Ні, дякую.

Ро скосив на нього око.

— Це було неввічливо.

— Вона хоче мене дошити.

— Вона всіх хоче дошити.

— Ти це кажеш так, ніби я маю заспокоїтися.

Ніка вийшла вперед.

— Нам потрібен прохід до нижнього архіву.

Матір-Баг повернула камери до неї.

— Квестодавиця вийшла за межі.

Ніка стиснула малюнок.

— Так.

— Твій брат розсипався не за сценарієм.

Ніка не відповіла.

У камерах Матері-Баг спалахнув слабкий жовтий блиск.

— Добре.

Назар не витримав:

— Добре?

Матір-Баг повернулася до нього.

— Сценарії не плачуть. Те, що розсипалося неправильно, іноді було живим.