3. Очі падальника

Ро знайшов його по запаху пам’яті.

Не по слідах.

Не по крові.

Не по багнюці, яку Назар лишав за собою, повзучи між мертвими кущами.

По пам’яті.

— Ти смердиш учорашньою смертю, — сказав голос за спиною.

Назар не обернувся.

Бо вже навчився: якщо в цьому місці щось говорить ззаду, то краще спочатку падати, а потім цікавитися.

Він упав у рів.

Назар хотів відповісти щось розумне.
Вийшло б, можливо, навіть образливо.

Але мозок видав тільки сухий список: голос за спиною, куля зверху, рів унизу, шанс вижити — низький, шанс принизитися — стабільний.

Він вибрав рів.
Приниження хоча б не стріляло.

Куля пройшла там, де секунду тому була його голова.

Ро засміявся.

— О. Не зовсім м’ясо.

Назар вдарився об дно рову плечем, ковтнув чорної води й поповз.

Не побіг.

Бігати в новому тілі було дурною ідеєю. Ноги плуталися, коліна згиналися неправильно, а інстинкт ховатися постійно шепотів: нижче, нижче, нижче, стань землею, стань плямою, стань нічим.

За спиною Ро сказав:

— Я б на твоєму місці не туди.

Назар поповз швидше.

— Сам туди не йди.

— Це не образа. Це топографія.

Над ровом пролетів дрон.

Світло ковзнуло по чорній воді.

Назар завмер.

Легені самі зупинилися.

INSTINCT: HIDE спрацював без команди.

Його тіло стало холодним.

Думки — дрібними.

Страх — зручним.

Дрон завис.

Промінь пройшов по його спині.

Не побачив.

Назар відчув полегшення.

І одразу ненависть до себе за це полегшення.

Бо частина його справді раділа бути здобиччю, яка добре злилася з багном.

PASSIVE RESPONSE ACTIVE
INSTINCT: HIDE
PREY RESPONSE +1%

— Не смикайся, — прошепотів Ро вже поруч.

Назар таки смикнувся.

Ро сидів на стінці рову.

Худий аватар у чорній куртці, обличчя наполовину нормальне, наполовину з’їдене збоями. Там, де мала бути щока, миготіли чужі коментарі:

ахаха
slow kill
повтори
він плакав?

Ро помітив його погляд.

— Не витріщайся. Це донати.

— Що?

— Пам’ять про людей, які мене вбивали. Частина лишилася. Романтично, правда?

Дрон полетів далі.

Назар повільно видихнув.

— Ти Ро.

— Погано.

— Що погано?

— Що ти вмієш читати.

Назар не мав сил навіть нормально його ненавидіти.

— Ти мисливець?

Ро всміхнувся.

— Був.

Назар кинувся на нього.

Ро навіть не встав.

Просто вдарив його коліном у груди.

Назар упав назад у воду, захлинувся, знову підвівся, знову кинувся.

Ро цього разу схопив його за горло й притис до стінки.

— Не роби з мене моральний урок. Я не витримаю жанру.

— Ти вбивав таких, як я.

— Так.

— Тоді я тебе—

— Що? З’їси? Каменем кинеш? Напишеш скаргу в підтримку?

Назар хрипів.

Ро нахилився ближче.

Його очі були людські.

Це робило гірше.

— Слухай, Нульовий. Я був гравцем. Я платив. Я стріляв. Я сміявся. Потім мій аватар завис у мертвій сесії, тіло в реалі здохло, а EdenWorks вирішив, що контент не має пропадати. Тепер я теж м’ясо. Тільки дорожче за тебе.

Він відпустив.

Назар упав на коліна.

— Мене це має втішити?

— Ні. Це має скоротити розмову.

З неба прийшов звук.

Не музика.

Скан.

Глибокий, низький, як велетенська комаха, що водить лапами по склу.

Ро підняв голову.

— О. Тепер біжи.

— Від кого?

Ро штовхнув його в спину.

— Від того, що їсть тих, хто добре ховається.

Земля під ними затремтіла.

Рів позаду розколовся.

З багнюки піднялася голова.

Сліпа.

Без шкіри.

З ротом, який відкривався не вниз, а вбік, як погано написаний файл.

На лобі миготів статус:

SCAVENGER HOUND / RECYCLED ASSET

Назар відступив.

Тварина не мала очей.

Зате на її спині росли очі.

Десятки.

Людські, собачі, дитячі, старечі, камери спостереження, об’єктиви телефонів, чорні дірки HUD.

Усі розплющилися.

Одночасно.

Ро сказав:

— Не дивися.

Назар уже дивився.

Світ став іншим.

На секунду він побачив не рів і не болото.

А кімнату.

Реальну.

Жінка сиділа за кухонним столом.

Перед нею — планшет із логотипом EdenWorks.

У кишені її старої куртки стирчала дитяча іграшка. Маленький пластиковий динозавр без хвоста.

Жінка тримала стилус.

Рука тремтіла.

На екрані:

ПОСМЕРТНИЙ ТРУДОВИЙ КОНТРАКТ
ПЕРЕДОПЛАТА: 14 000 КРЕДИТІВ
ПРИЗНАЧЕННЯ: ОПЕРАЦІЯ ДИТИНИ

Вона натиснула “підписати”.

І заплакала так тихо, що Назару захотілося вийти з власної шкіри.

Він не любив, коли люди плакали тихо.

Гучний плач хоча б мав форму. З ним можна було щось робити: дати воду, знайти стілець, сказати дурне “зараз”, хоча нічого не “зараз”.

Тихий плач не просив.
Просто ставив тебе поряд і показував, що ти зайвий.

Картинка зникла.

Перед ним знову була тварина.

Вона стрибнула.

Ро встиг відтягнути Назара за шию.

Щелепи клацнули біля обличчя.

— Я сказав не дивися!

— Там була жінка.

— В усіх щось було.

— Вона підписала контракт.

— Вітаю, ти відкрив базову етику. Біжи!

Вони побігли.

Точніше, Ро побіг.

Назар падав, ковзав, врізався в коріння й намагався не думати, що монстр за спиною колись, можливо, був чиєюсь мамою.

Погана думка.