33. На землях Фрім

"Мені ти приснилась давно,
ввійшла ти у думи мої.
Я море люблю, бо воно
нагадує очі твої.

Розкрив я до сонця вікно
й дивлюсь крізь проміння рої…
Я небо люблю, бо воно
нагадує очі твої.

І радісні квіти весни,
коли у садах солов’ї,
люблю я фіалки — вони
нагадують очі твої."

Володимир Сосюра

Рубін

Небо затягало сірими хмарами, що й сонця не видно. Здіймався сильний вітер, котрий сповіщав про майбутній дощ, або ж зливу. Я розуміла, нам терміново потрібно знайти якийсь острів, щоб перечекати негоду. Однак зараз лише ранок. Всю ніч ми відпочивали, якщо ще й зараз не будемо рухатися вперед, то у разі переслідування втратимо свою перевагу. Можливо я даремно переймаюся, адже слідів керси не залишають, проте повірити, що король світлих просто махнув рукою на нульових - мало ймовірно.

- Сіракл, - підлетівши до його групи ближче, гукнула, - як думаєш, ми встигнемо перелетіти протоку до того, як погода почне буянити?

- Рубін, моя інтуїція говорить, що встигнемо.

- На твоїй совісті, - посміхнулася та наказала всім прискоритися.

Небосхил ставав все чорнішим. Я безмежно хвилювалася, особливо тоді, як вдарив грім. Тривога не покидала ні на мить, допоки не перетнули протоку й перед нами відкрився чудесний вид! Гроза й сірі хмари залишилися позаду. Ми наче в другий вимір потрапили! Бразолійна, місцями зеленувата вода, котра переливалася із блакитним небокраєм. Просто казковий пейзаж! Морський бриз дмухає в обличчя. Поруч летять зграї різнокольорових пташок, що теж кудись тримали путь у безкрайні простори океану.

Спершу всі, як і я, насолоджувалися красою природи. Якщо говорити відверто, то нульові всю дорогу захоплювалися усім, що бачили. Ніхто з нас, до цього моменту, не покидав містечко. Та доволі швидко захоплення змінювалося на паніку. Довкола сама вода без натяка на землю. А все що у нас є, то моя пам'ять і зіжмакана карта, котру поспіхом перемалював Торн з підручника. Ще більше нагнітали достатньо великі риби, котрі з'явилися нізвідки й супроводжували наш політ. Вони пливли близько до поверхні води та це не допомагало дізнатися хижі вони, чи ні.

Врешті на горизонті з'явився перший острів! Тепер я полегшено зітхнула. За ним виднілися й інші одинокі клаптики землі порозкидувані в океані. Всі ці острови безіменні. Світлі ( за темних не знаю) просто узагальнено назвали дану територію - землі Фрім. Хоча зафіксовано цих тварюк лише на одному з мережі островів. У будь-якому випадку, мені потрібно зустрітися з одним із них. Думаю для нас вони не настільки небезпечні. Якщо фрими такі ж бездушні, що й морок, то наша сила їх розсіє. А якщо вони думаючі створіння, то ми анулюємо їх магію та приручимо. Це стане чудовою зброєю проти магів. На випадок невдачі, доведеться різати. Матимемо м'ясо, що теж не погано. Без смертей нульових не обійтися, поки кожен не опанує свій дар. В таких екстремальних умовах це станеться швидко. Найслабші загинуть одразу, залишаться воїни з котрими можна дати відсіч магам.

Звісно, залишається ще один варіант. Коли впоратися з фрімами не зможемо, тоді всі дружньо тут поляжемо. Все одно краще, ніж жити у постійному натиску й вмерти через примху короля.

Знайшовши більш-менш величенький острів, вирішила там зупинитися. А нащо відтягувати неминуче. Або пан, або пропав!

Приземлившись у глиб тутешнього лісу ми почали облаштовувати табір. Всі гуртувалися не менше семи осіб, щоб і робота швидше йшла, і не так страшно було. Я, разом із рудоволосим Торном досліджували місцевість. Перевіряли рослини на отруйність, шукали питну воду, а потім допомагали Сіраклу та Розалі у догляді за керсами. Поки все йшло гладко. До темряви було далеко, отож потрібно було знайти якусь їжу, а ще розвідати місцевість у глиб острова.

Як найдосвіченіша нульова у сфері чар, на полювання відправилася я разом із командою. Єдина зброя, котра у нас була, то мечі та списи, що залишилися після битви з мороком. Не найкращий набір для мисливця та все ж...

Ми пройшли близько двох кілометрів від місця, де влаштували табір і жодного живого створіння, окрім комах, не зустріли.

- Слухайте, якщо немає живності, то навряд чи тут є фріми.- заспокоювала, чи то себе, чи то нас, Розалі.

- Або ж навпаки, - спростував її думки Сіракл, - тут немає живності, бо все з'їли фріми.

Саме у цей напружений момент під ногами затряслася земля, щось слизьке оплутало ноги й поволокло за собою! Я і крикнути не встигла. Що саме мене схопило розгледіти не змогла. Чекати на смерть не стала. Як запрограмована витягнула меча й обрубала сині щупальці. Тварюка поволокла мене на пагорб, з котрого тепер котилася вниз у протилежну сторону від друзів. Вхопитися за щось ніяк не вдавалося, отож летіла стрімголов вниз! 

В якусь мить моя запаморочлива поїздка закінчилася! Зупинка припала на краєчок не надто високої прірви внизу котрої текла річка.

- От і вода знайшлася. - іронічно промовила.

Намагалася підвестися та земля, якогось дідька, почала зсуватися вниз. Невже знову?! Поїздка не закінчилася?

 - Твою ж...- вирвалося перед черговим падінням!

 Наступною зупинкою стала та сама річка. Слава святим, що нічого не собі не пошкодила після такої мандрівки. Дуже втомлена виповзла на берег, лягла й розкинула руки в сторони. Впевнена мої друзі впоралися з тим синім слимаком, треба лише їх знайти. Ох! Вставати ліньки! Я полежала ще кілька хвилин, рівно до того моменту, як не почула гаркіт дикої тварини.

- Їсти я люблю. - смачно облизавшись піднялася й попрямувала туди, звідки доносився звук. Синій слимак не виглядав смачно, сподіваюся ця тварюка апетитніша.

Певно ризиковано, але нічого вдіяти не можу. Не я шукаю пригоди, вони самі мене знаходять!

Між дерев сидів хлопчик, а поруч з ним знаходився великий звір. Масивні лапи, велетенська паща з котрої виднілися два ряди гострих зубів, на голові стирчали роги, а на кінчику довгого хвоста було щось схоже на широку голку. Мабуть, там отрута, або якась паралізуюча речовина, подумала собі й кинулася у бій. Якраз встигла до того, як тварина напала на хлопчика.

- Відійди й сховайся! - крикнула йому. Дитя сиділо з великими очима й не поворухнулося ні на сантиметр.

Я перехопила рукою хвіст звіра й відрізала його. Хижак жалісно заскиглив, але ще більше розізлився. Його здорова паща клацнула зовсім поруч з обличчям. Я ухилялася, крутилася довкола звіра й вичікувала момент для атаки. Тварина сама пришвидшила свою смерть, коли стрибнула на мене. Виставивши меч перед собою встромила лезо прямісінько в груди. Прокрутила зброю, аби напевно вбити й виповзла з-під тіла. Хлопчик продовжував мовчки дивитися. Вигляд у мене не дуже...Чистий. Однак наблизилася до малого й спитала:

- Що ти тут робиш? Де твої батьки?

У відповідь мовчання. Я повторила запитання та дитина сумно помахала головою. Мабуть, батьків вбили. Тобто з'їли. Але що роблять люди на цих землях? З іншого боку, хто сказав, що тут живуть лише монстри?! Світлі досліджували ці землі більше триста років назад!

- Якщо хочеш, можеш піти зі мною. Я буду захищати тебе!

Великі, чорні як ніч очі з недовірою дивилися на мене. Малий виглядав на років десять, не більше. Подерті штани, чорна сорочка, босі ноги, брудне обличчя.

- Ходи сюди, замазурка. - посміхнулася тому.

Мій мокрий одяг чудово знадобився, за кілька секунд мордочка малого була чистою. Я обережно взяла дитину за руку й ми пішли шукати моїх загублених друзів. Тушку цього звіра сама не донесу, отож повернуся сюди з ними.