30. Остання ніч.

"Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, —
на сьогодні, на завтра, назавжди! —
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти — окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік."

(Ліна Костенко)

Мені бракувало повітря! Гнів охопив з такою силою, що хотілося накинутися на короля й перерізати тому горлянку! Здавалося я б так і зробила, але Аскхар вчасно схопив за руку й переніс нас назад в помістя принца.

- Відпусти! - мою злість вже не зупинити. З усієї сили відштовхнула темного.

- Рубі, - стурбовано мовив Вітодаус, - я і гадки не мав, що планував батько. Прошу, заспокойся!

- Не знав?! Я маю повірити тобі?!

- Це правда. Віт не один раз просив мене проникнути в замок та дізнатися що король задумав. - заступився Аскхар.

- Нехай так, та це не виправдовує жодного з вас! Ви - панівна гілка нашого суспільства, котра не знає що відбувається під носом. Світлі з легкістю жертвують невинними душами нульових, а темні - їх підтримують! За доброю ціллю "порятунку більшості", ви без вагань знищите інший народ! Де ж тут писана велич Темних, чи то Світлих?!

- Рубі, слідкуй за язиком! - попередив Аскхар.

- Бо що?! Вб'єш мене? Думаєш налякав? Та через кілька днів і так розірве на полі бою! То яка різниця коли вмерти? - усміхнулася. - А правда в очі колить?!

- Замовкни! - схопив за плечі темний. - Я не дозволю цьому статися!

- А що ти можеш? - холодно відповіла. - Хто ти є? Принц-вигнанець, без влади, без батьківської підтримки. Спершу собі допоможи, а не розкидуйся такими гучними словами. - я бачила, як змінився його погляд... Знала, що роблю боляче, та то піде на користь. Ці обидвоє золотих хлопчиків частенько забувають, що в очах правителів - пішаки. Нехай зі статусом, але без влади. Інакше б вони не втекли з тої наради. - Я втомилася. Піду до себе, а ви тут розважайтеся без мене.

- Рубін, зажди! - підхопився Вітодаус.

- Це наказ?

- Ні. - схилив голову чоловік. Його теж зачепили мої слова, він розумів всю свою безпомічність і цій ситуації.

- Тоді, на добраніч!

Розраховувати на них тепер не варто. Маю сама взяти ситуацію під контроль. Якщо чесно, то у мене з'явилася божевільна ідея, котра може спрацювати... Правда, треба всіх нульових навчити користуватися силою. У мене обмаль часу. З дня на день прийде указ від короля й нас відправлять на війну! Я поквапилася розповісти все друзям. Ті, на мій подив, досить спокійно сприйняли інформацію.

Наступного дня ми розповсюдили звістку про війну, і те, що знаємо як в ній вижити. Основною моє проблемою залишалася відсутність місця, де б можна було зібрати великий натовп ( сотню нульових, якщо бути точнішою) і без зайвих світлих вух. Отож єдиним рішенням було зібрати з кожної команди по одній людині. Як виявилося то було не просто.

Сьогодні заняття скоротили, вже після обіду ми мали вільний час. Місцем збору був наш блок. І прийшло лише п'ятеро...

- А з рештою що?! - втомлено видихнула. - Хочуть загинути?

- Багатьом потрібен час, щоб переварити все це. - відповів один парубок з новеньких.

- Часу у нас якраз немає. Слухайте, якщо у вас не вийде одразу користуватися чарами, то не засмучуйтеся, вони у будь-якому разі проявляться, головне не здаватися!

- Чарами?! - в унісон вигукнули.

- Що за квадратні очі? - посміхнулася. Та чарами. - для вірогідності активізувала одну з печаток захисту. Мене охопило блакитне полум'я, котре повільно зникло. - Чарами нульових! - задоволено повторила!

Мої друзі вже вміли користуватися силою, але погано ( виключення - Сіракл). Отож, вони разом із новенькими уважно слухали все, що я говорила. Але ефект від слів був мінімальний. Діло покращилося, коли перейшли до практики. Мені не потрібні особливі досягнення, лише вміння анулювати чари на власному тілі. Побачити той прозорий покров та вберегти себе від заклинання вибуху. Поки, більше не розповідала, що задумала. По-перше, нульові можуть необачно розкрити мій план перед світлими, а то має бути сюрприз. По-друге, більшість не захоче ризикувати. Зараз наш успіх висить на волосинці, коли ж більшість зможе користуватися здібностями, тоді наші шанси збільшаться...

Наступною проблемою стали - магічні причандалі. Всі магічні талісмани, заклинання, що підготував для мене принц - закінчувалися... Де ж мені їх взяти? Закінчивши тренування на сьогодні, з цими думами відправилася у сад. З одного боку, хотіла провітрити голову, а з іншого - побути на самоті. Насправді мене трясло від страху... Я боялася "завтра", наче судного дня! А стримувати емоції не так вже й легко... Обійняла себе руками й глянула вверх. Сама не помітила, як у мене з'явилася така звичка - дивитися на небо, коли погано. Сьогодні зорі особливо гарні. Простягнула одну руку до них, ніби намагалася вхопити одну. Згадала братика, йому теж подобалося розглядати небосхил. Цікаво, як він зараз? Батьки? Скільки я їх не бачила? Два місяці?! Хоча враження, що більше.

- Рубін, - зовсім близько пролунав голос темного. Я повернула голову, щоб зустрітися з ним поглядом.

- Що таке? - спокійно запитала.

- Я прийшов попрощатися... - а й справді! Зовсім забула! Він сьогодні має повернутися на Батьківщину. - Світлі супроводять мене до кордону, а там відкриють телепорт, щоб забрати свого принца, а мене повернути. - якесь дивне відчуття зараз...

- Гарної дороги, Аскхар! - намагалася посміхнутися.

- Мені не хочеться тебе залишати саме зараз, але у мене не має вибору. - Сум! Так, мені сумно від того, що нам доводиться прощатися. Але чому? Що у ньому такого?! Що змушує мене так себе почуватися?! - Ти сказала все вірно. Я - ніхто у Темній імперії. Проте, це не надовго. Світлі не почнуть ніяких військових дій, поки наша армія не прибуде сюди. Коли це станеться, будь певна - мені вдасться тебе захистити! Обіцяю! - Дивно, він говорить про майже не можливі речі, але з такою впевненістю, що хочеться вірити. - Де б ти не була, я знайду тебе. Просто залишайся живою, прошу...

- Аскхар, ти принц, а я нульова. Тобі не варто давати мені жодних обіцянок.

Чи то я говорила тихо, чи то йму начхати( скоріш за все друге)... Чоловік потягнув руки до мого обличчя, ніжно-ніжно, великим пальцем, обвів контур губ й тяжко видихнув. Його золоті зіниці помітно сяяли, а пітьма лише підкреслювала це. Він боровся зі собою, я бачила... Чому у нього на обличчі стільки болю? Наші уста до клярсів близько! Мені треба його відштовхнути. Зараз! Негайно! Інакше буде пізно. Ми дійшли до тієї перемінної точки, після котрої вороття не буде. Нумо, Рубін! Не піддавайся його чарам!

Але я не змогла... Першою потягнулася за ласкою. Знала, що буде далі, тільки опиратися не хотіла. Аскхар міцно стиснув в обіймах, цілуючи наче в останній раз... Хоча, кого я обманюю?! Ми не знаємо, чи вдасться пережити війну з мороком, то чому ж не піддатися бажанням? Я не розраховую, що Аскхар повернеться за мною. Та й жити у його гаремі не хочу. Але зараз... Зараз я до безтями волію його!

Чоловік переніс нас у свій будиночок, де ми зовсім недавно жили. А далі... Далі розкиданий одяг, голі, розгарячілі тіла, тяжкі видихи, переплетені пальці. Нас переповнювала пристрасть! Його широкі плечі, дужа спина, напружені м'язи й ці звірині зіниці. Впевнена, через такі очі йому добряче попадало від світлих. Хах! У нас так багато спільного, й так багато відмінностей... Якби ти тільки не був принцом, ми могли б дозволити собі таку розкіш - як кохання!..

- Ти перший... - з хрипцею прошепотіла, коли його руки опустилися до сідниць.

Він усміхнувся, ніжно цілуючи чоло, потім носик, губи, спускаючись нижче і нижче... Ця ніч разом з болем, принесла й задоволення, зробивши з мене жінку...