24. У лабіринті сумління.

Все було. Дорога закричала,
Блиснули байдужі ліхтарі.
Ти пішла від мене до причалу
І згоріла в полум’ї зорі.

Вибухали дні незрозуміло
І життя котилося моє…
Але там, де ти тоді згоріла,
Кожен ранок сонце устає.

(Василь Симоненко)

Рубін

 Знову в цьому світі! Мої здогати виявилися вірними! Навіювач закинув у глибини мого сумління, але якась дивна ниточка притягує у минуле нульових. Місто не змінилося, правда тепер опинилася у самому центрі, а не десь на окраїні. Здавалося, сьогодні якесь свято. Люди були схоже одягнені( сорочки, сукні з вишитим орнаментом на рукавах та грудях), посміхалися, реготали. Одні на сцені співали пісні, інші плескали тим у долоні. Зовсім поруч були ті, що продавали солодощі та всяку всячину. Я пройшлася вздовж площі, аби побачити більше. Тут радісно бігали діти, граючи в наздоганялки. Відчула запах запеченого м'яса, від котрого слинка потекла! Мій погляд змістився на небо, там не було жодної хмаринки! Сонце сяяло так яскраво, що мусила жмуритися! А потім все різко змінилося! Здійнявся сильний вітер, що з кожною хвилиною приносив більше проблем! За вітром небеса різко посіріли, а земля під ногами почала трястися! Людей охопила паніка! Ніхто не розумів, що ж відбувається?!

Я, наче знала наперед, дивилася вверх, ніби очікувала чогось! На сірому небі з'явилася тріщина, а потім ще одна, і ще! Точнісінько як на моєму смартфоні, котрий тримала в руках. Коли тріщин стало надто багато, небо осипалося, а за ним нас почало затягувати у величезну чорну дірку! Людські крики глушили! Здавалося моя голова ось-ось лусне!

У ту ж мить все стихло! Довкола була абсолютна пітьма й тиша!

- Це були мої спогади, Рубін. - тихо обізвалася якась жінка. Я різко повернулася та зустрілася з нею обличчям. На вигляд вона була трішки старша від мене. Зі світлими, кучерявими косами, та медовими очима. Моя родичка?

- Хто ви?

- Твої думки вірні, я твоя далека родичка. Точніше, ти мій нащадок.

- А як ви опинилися тут? І чому можу вас бачити?

- Рубін, родинний зв'язок не просто слова. У кожної людини є зв'язок зі своїми предками, просто мало хто це розуміє. Кожне наступне покоління має часточку всіх попередніх, і цей цикл не перервати. У тому світі, де ти тільки-но була, поговорити з мертвими неможливо, але можна дослідити їхній побут та дізнатися все про минуле. А в Аммаларіонні маєш можливість зустрітися зі мною, ось так! Ха-ха!

- Той світ? Це була батьківщина нульових? Вірно?

- Можна і так сказати. То була планета Земля, де ми жили багато тисячоліть. Потім світлі маги загралися з якимись чарами та випадково перенесли все місто у свій вимір. На Аммаларіонні нас охрестили нульовими, бо ніхто не мав дару. Але це не так.

- Я знаю! У мене є якийсь дар!

- Це не так. - шокувала жіночка! - Розумієш, ми жили у світі без магії. Але не тому, що нею не володіємо. Людство від самого початку прекрасно обходилося без чар, а все тому, що ми - анульовуємо будь-яку магію. Колись на землі існувало багато чарівників, та всього за кілька десятиліть вони зникли. А все через те, що наша магія зробила з них таких самих, як і ми! Звісно, навіть до сьогоднішнього дня на Землі народжуються відьми, мольфари, та ще всяких чудес. Але їхнім чарам не дано розцвісти на повну, бо з усіх боків ми - нульові, що блокуємо їхній дар.

- А якщо знайти таку відьму, чи мольфара та перенести сюди, то це їм допоможе?

- Звісно! Адже цей світ дихає магією! Кожен з таких людей, якщо працюватиме над собою, зможе стати легендою! Та це не про нас. Ми справжнє прокляття для цього світу, ну і єдиний порятунок. Парадоксально звучить, ти так не думаєш?

- Чому порятунок?

- Якби ти бачила мої спогади далі, то знала. - помахала рукою жіночка й поруч з'явилося віконечко її спогадів. - Нас викинуло посеред зони з мороком. Але нічого страшного не сталося. Клярси, котрі намагалися напасти, одразу розчинилися у повітрі. А сам морок, що просочився у землю теж зник. Морок - то теж у свому роду магія. Просто найбільш наближена до хаосу, але нам начхати! Кожен нульовий здатен одночасно десять клярсів розвіяти! Навіть наша кров їх вбиває! - усміхнулася вона. - Ще при першій зустрічі зі світлими, мені здалося, що вони не зрозуміли всієї суті того, що відбулося на тій поляні. А потім ти знаєш. Ми осіли в королівстві, будували свої міста, ділилися знаннями, однак світлих часто кусала якась муха в дупу й вони спалювали наші домівки, руйнували усе нами збудоване. Саме так я і померла. До речі, як зараз справи?

- Мабуть, ще гірше ніж були у вас... - скривилася від спогадів. - У нас залишилося одне невеличке містечко, а населення трохи більш як 600 мешканців.

- Справді?! Світлі нас так повирізали? - здивувалася вона.

- Нам заборонили покидати місто, ми не маємо й половини прав, як ті ж горнни, а зараз взагалі війна почалася з клярсами. Морок захопив цілий континент, а тепер розповсюджується по королівству.

- Ну, для нас він не страшний, такою ситуацією можна навіть скористатися.

- Але не всі нульові користуються магією, як я. Точніше, всі решта абсолютно не підозрюють, що можуть щось там анулювати. Чому так?

- Певно роки ізолювання нульових стерли це знання. Знаєш, ми теж цього не знали, коли нас перенесли сюди, адже ми самі нарекли себе - "нульовИми". Спершу намагалися повернутися додому, після асимілювати з місцевими, а ділі з'ясувалося що нам по цимбалах будь-яка магія! Певною мірою ми тримали цю особливість у таємниці, адже не знали, як краще нею скористатися.

Ми ще трохи потеревенили, далека бабуся була дуже цікавим співбесідником! Почувши купу нової інформації, я вже з нетерпінням чекала зустрічі з друзями, аби все їм розповісти! Однак виникла маленька проблема...

- А як мені повернутися?

- Тобто? А як ти це зробила минулого разу?

- Само вийшло. - знизила плечима.

- Спробуй згадати, - спокійно порадила вона. Однак, як би я не старалася нічого не виходило! - Ти так до ранку будеш тужитися!!!

Бабуся без попередження підійшла й дала смачного ляпаса! Я аж підскочила й прокинулася у своєму світі!

- Рубін! - якимось жалісним голосом промовив Аскхар. - Ти повернулася!

Я роздивилася все довкола. Наче нічого не змінилося. Будиночок темного, лежу собі на диванчику, дивлюся у стелю. Спробувала піднятися, але запаморочилося у голові. Аскхар допоміг сісти та пішов за склянкою води.

- Ось, тримай. - так турботливо з його боку.

- Скільки я тут пролежала?

- Три дні. - коротко відповів.

- ЩО?! Три дні?! Жартуєш! Як я могла так довго спати?!

- Не репетуй! Це я тебе маю питати. Що ти задумала? Навіщо прийняла магію навіювача без жодного опору?

- Ти на диво спокійний, як на такі питання.- думала він тут речі трощити почне... -  Я мала дещо перевірити.

- Перевірила?

- Не до кінця. Треба повернутися у помістя принца, тоді буду знати точно.

- Рубі, біля тебе чаклував я, Вітодаус, кілька цілителів та Соляріс. Ми не могли нічого зробити. Правда у цілителів вдалося залікувати всі твої рани, чого раніше ніколи не траплялося з нульовими. І все! Ми були абсолютно безпомічні!! Ти навіжена дурепа! - ось, починається! Я ж казала, він надто спокійний. - Хотіла вона щось перевірити?! Чому мені не сказала?

- Не кричи, голова все ще болить... - зарюмсала я.

Чоловік швидко пом'якшав та схилився до мене. Його тепла долоня торкнулася чола, а потім він підхопив мене під сідниці й поніс до спальні. Накрив покривалом, приніс їжі, та наказав не рухатися до завтра! На дворі вже сідало сонце, правда сон не брав. ( Ну звісно, кілька діб дрімала!) Темний закидав новими книгами, що вже встиг переписати з королівської бібліотеки. Отож, я поринула у читання, поки не настав новий день!

Аскхар цю ніч провів на дивані, навіть не знаю що саме його змотивувало. Я швидко впоралася з ранковими процедурами й вже була готова йти. Темний особливо не квапився, тому довелося на нього чекати.

- Наречену Вітодауса засудили й відібрали титул. Тепер ти повернешся у помістя та зможеш продовжити навчання з друзями. Я продовжу тебе тренувати, як і Вітодаус. Будь готова.

Я кивнула головою та підійшла, щоб обійняти темного. Він завжди так робить, щоб перенести мене в іншу місцевість. Отож, нічого дивного тут не бачу. Але він так не вважав. Його чорні брови піднялися догори, а на обличчі заграла хтива посмішка. От, клярси! У що тепер вляпалася?!