5. На чужій землі.

"Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.
А восени… Яка журба,
чи хто цвіте, чи в'яне,
тоді й плакучая верба
злото-багряна стане..."

Леся Українка

- А все не так безнадійно, як мені здалося спершу! - зупинивши тренування голосно вигукнув. - Як для нульових, то ви досить хороші бійці, - наче похвалив, але радощів щось не відчула. - Однак, ваші супротивники клярси, а для них група людей - маленькі зубочистки, не більше!

- Справді?! - не втримала язик за зубами. - А ми й не знали! - зі сарказмом продовжила. - Думали, що станемо для світлих вагомою підтримкою у боротьбі, а воно он як... То, може розійдемося по домівках?! Нащо під ногами у великих воїнів вештатися?

Принц на кілька секунд завмер, а після ковзнув зацікавленим поглядом по мені. Мабуть, намагався згадати, де ж він бачив цю нульову.

- Схоже, я був надто добрим, коли ви забули про своє місце, нульові! - виділив останнє слово.- Що ж, доведеться нагадати. - наблизився до мене. - Ти впевнена, що хотіла саме це сказати? - така інтонація спроба мене налякати?

- Вже сказала, - даремно звісно, але не було куди відступати...

- Мене обурили твої слова, що робитимемо з цим? - хитро усміхнувся.

- Якщо мої слова вас образили, то чекаю покарання, - зі скреготом у зубах схилила голову, як того вимагають правила.

- Десять ударів палицею та приберешся у моїй бібліотеці. - голосно говорив третій. - Тепер шкодуєш за свій довгий язик? - різко нахилився вперед і прошепотів на вухо.

- Ні. - чітко промовила. - Який сенс шкодувати, коли це в минулому? Я не можу його змінити, а от про майбутнє подбати варто. - відповіла у його ж манері. - Буду старатися з посмішкою витримати ваше покарання.

- Після занять розпочнеш прибирання.

Наступні кілька годин ми продовжували потіти й виконувати усі вказівки принца. Біг, стрибки, вправи з мечем, стрільба із лука, все це тривало, поки більшість нульових знесилено попадали на землю. Вітодаус із задоволеним виразом обличчя дозволив піти відпочити. На сьогодні випробування закінчено! Це для більшості, мене ж чекала бібліотека...

- Ти куди? - стурбовано запитав Сіракл.

- Спокутувати провину, - граціозно приклала долоню до чола. - Не хвилюйся.

- Давай спершу поїмо, а потім разом поприбираємо.

- Сіракл, друже, краще відклади щось смачненьке для мене. Це моє покарання, не варто втручатися.

- Та мені начхати на їхні правила, ти ж знаєш!

- Знаю, - посміхнулася другу, - але зараз не той час, коли можна ігнорувати закони світлих. Ми не маємо привертати уваги, пам'ятаєте?

- Дивно, що це говориш саме ти, - поповзли вверх брови у Розалі. - У перший день зірвалася.

- І без тебе нудить, могла не озвучувати, - скривила обличчя.

- Та годі вам, - втрутився Зореян, - нічого страшного не сталося. Це сміливо з твого боку так виражатися. Однак, між сміливістю та дурість тонка межа. Смілива Рубі мені подобається, а з дурепою мало чого хочеться мати спільного.

- Народ, - підняла руки догори, - я все розумію! Йдіть їсти, потім продовжимо цю безперечно захопливу бесіду!

Ми розійшлися у різні сторони. Мені треба піднятися на другий поверх, де не можна ходити нульовим... З кожним наступним кроком мене охоплював азарт! Я буду у бібліотеці світлих, де лежать книги, про існування котрих ніхто з мого народу і не підозрює! Це ж унікальна можливість! Якщо викреслити десять ударів палицею, то на покарання і не схоже, скоріше навпаки.

Де знаходилася бібліотека я не знала. Але нічого страшного. Головне не зустріти світлого. Їхні кімнати легко вичислити, бо перед дверима висить родова пентаграма захисту. Індивідуальні чари, що оберігають власників та їх майно. Правда, навіщо їм ці чари у будинку принца, для мене залишається загадкою. Що ж, такі двері я обачно минаю, а всі решту відчиняю. Методом спроб та похибок якось натраплю на необхідне.

Мої пошуки тривали довше, ніж я розраховувала, та необхідні двері таки знайшла. Бібліотека принца не вразила своїми розмірами. Серед тих книг, що могла я прочитати був один стелаж. Всі інші виглядали, як звичайні різнокольорові камінці доторкнувшись до котрих бачиш текст. Однак, з нульовими цей трюк не працює, сама перевірила.

І що тут прибирати?! Пил протерти, чи що?!

Вирішила зазирнути до звичайних паперових книг, а після пошукати ганчірку. Сподіваюся, літературні надбання Вітодауса принесуть хоч якусь користь. Першою в око попала товста енциклопедія - "Еволюція мороку". Вона розташовувалася на верхній полиці, майже на рівні моїх очей. За нею і потягнулася. Однак, варто було торкнутися холодної палітурки, як мою руку накрила широка чоловіча долоня. Я здригнулася! Хотіла забрати руку та повернутися до невідомого обличчям! Але чоловік, наче стіна, нерухомо стояв ззаду впираючись дужими грудьми в мої плечі.

Зізнаюся - Я запанікувала. Серце схвильовано пришвидшило ритм, а на кінчиках пальців відчувалося легке поколювання. Через чужий подих шия покрилася сирітками. Ще кілька марних спроб вирватися і я примирилася. Завмерла в очікуванні наступних дій чоловіка.

- Ти смачно пахнеш, - з хрипцею говорив знайомий голос. - Магія не змінює твій запах, і це прекрасно.

- Ти?! - не вірила власним вухам.

- Ти? - здивовано вимовив. - Твій статус не дозволяє настільки фамільярно зі мною розмовляти, чи не так?

- Темний! Відпусти мене негайно! Мій статус вимагає покори для світлих. А формальності для твого народу не прописані!

- Я вперше так близько до нульової. І взагалі, ти моя перша нульова. - ковзнув вільною рукою по талії. - На моїй батьківщині не існує нульових. Можливо вони десь і народжуються, та всіх дітей з відхиленнями вбивають одразу після народження. Закони темних, - різко повернув до себе й широко посміхнувся.

- Жорстокі у вас закони... - вдивлялася у його красиві очі й намагалася згадати ім'я.

- Аскхар.

- Що?

- Так мене звати.

- я Рубін, Аскзар. - усміхнулася.

- Не Аскзар, - АскХар. - дав щиглика мені по носі. - Рубін, як дорогоцінний камінь?

- Не знаю щодо каміння, та для своїх батьків я безперечно неоціненна.

- Мушу тебе розчарувати - тільки для них ти й маєш значення. А світлі чхати хотіли на подібних тобі калік. - досить образливо виговорив. - Одним більше, одним менше. Яка кому різниця?

- Слухай, Аскхар, - трохи агресивно почала, - а що привілейований темний робить у цих краях? Невже закохався в елітну магічку й очікує її руки? - з насмішкою продовжила. - Тиняєшся по столиці, як тіло без душі! Наче самотній пес намагаєшся знайти собі хоча б якусь забавку, аби скрасити порожнечу всередині! - не знаю, чого саме його слова мене зачепили, та й вони були правдою... Я намагалася повернути йому ці почуття. Дряпнути, щоб заболіло не менше. - Що?! - спостерігала за його мімікою. - Трохи схибила? Ну, звісно! Яка закоханість у темних?! Ха-ха! Тут має бути присутня вигода. То, може ти цацька в батьківських руках, котру відправили сюди у якості подарунка, щоб підтримувати "мир"? - в його очах блиснув вогонь, а нахабний вираз обличчя змінився на розгублений, а потім злий. Дратувати темного, все одно що зі смертю бавитися. Це знала, однак щось мені підказувало, що він нічого не зробить. - Тоді дозволь розчарувати тебе! - урочисто вигукнула. - Ти не маєш цінності навіть для своїх батьків, Аскхар. Отож, кому з нас двох варто більше співчувати?

Різкий удар кудись в сторону, і полицю з книгами розділило на двоє. Підручники з гуркотом попадали на підлогу. Темний боровся з гнівом, це було помітно. З верхньої губи виднілися гострі ікла, а на обличчі повільно розповзалися родові татуажні лінії, що придавали Аскхару більш страхітливого вигляду.

Не буду лукавити, чоловік трохи лякав. Але це більше страх через невідоме. "Темний мені не зашкодить", - інтуїція чітко говорила. Я застигла на місці, намагалася рівно дихати й не відводити погляду з його очей.

- Я, - небезпечно близько нахилився до мого горла, - можу розірвати тебе на тисячу шматочків, без особливих зусиль. - зовсім тихо говорив.

- Знаю. - прошепотіла.

- То яка логіка, Рубін? - наголосив на імені. - Пристрасно бажаєш загинути не своєю смертю?

- Якщо нічого не зроблю, то через кілька місяців так і станеться. Думаю, тобі й так це відомо, Аскхар. - у його ж манері протягнула останнє слово. - Тим паче якби хотів мене вбити, то так би й сталося кілька хвилин назад. Коли ж я досі жива, то вбивати мене не входить у твій список справ. - криво посміхнулася. - Як мінімум на сьогодні! - швидко додала.

- Ти маєш рацію, нульова. Я - Кронос Аскхар, четвертий син імператора темних земель. У якості живого доказу миру, мешкаю в палаці короля світлих. Таке от в мене покарання, дорогенька!

- Хах! - а він птах високого польоту. - Якщо тебе це підбадьорить, то твої шанси на виживання тут значно вищі, ніж у мене. Тим паче зараз війна з клярсами. Порушувати мирний договір нікому не вигідно. Отже, маєш надію на повернення додому.

- Взагалі, згідно з законами, тебе вже треба було вбити. Жодної поваги до імператорської крові! Однак, мені подобається твоя розкутість у розмові. Частіше всього, світлі трясуться осіннім листочком, коли зустрічаються зі мною поглядом.

- Це комплімент?

- Скоріше моя прихильність. Ти цікава, Рубі. Ще зустрінемося!

Попрощався й відпустив мене. Я повернулася назад, щоб прикинути скільки часу знадобиться, аби прибрати той безлад, котрий нахимерив Аскхар, а він у цей момент зник! Просто розчинився у повітрі, чи що? Жодного звуку! Раз, і людини нема!

- Ех! Вітодарг, чи як там його, мені руки повириває якщо залишу такий безлад!!! - жалісно проскиглила.