2. Ліва - столиця світлих.

Люди різні між нас бувають —
Симпатичні, гарні, чудні.
Дні за днями, бува, куняють,
А живуть лиш у мріях та сні.

Може, це і не дуже грішно —
Не для всіх же доступна даль,
Тільки чомусь в очах їх смішно
Заплелися журба і жаль.

Василь Симоненко

Небо затягувало дощовими хмарами. Не знаю куди дівся принц, та ніхто і не думав квапитися нас кудись вести. Світлі ляпали язиками, а ми, як ті сирітки, мовчки стояли й очікували чуда! Я втомлена, голодна, брудна й до клярсів зла! Може швидше, панове?!

Навіть не знаю, чи то вищі сили почули, чи у світлих терпець увірвався, проте нас випадковим чином розділили на маленькі групи, по п'ять нульових. Разом вийшло 12 таких утворень. Кожній групі виділили по одному світлому, як куратора, чи що. Правда, не всі "куратори" сьогодні були присутні. Двоє десь вешталися, отож моя група потрапила у число тих щасливчиків, котрі обійдуться без. Доведеться імпровізувати на місці, підказувало нутро.

- Ми не очікували, що нульових так багато, - урочисто почав один з гвардійців. - Хто залишився без наставника, не хвилюйтеся, завтра вони будуть. А поки заждіть тут. Я знайду когось, щоб прилаштував вас сьогодні.

У цей час як чоловічок говорив, з неба почав накрапляти дощ. Чи хотілося мені у таку погоду стояти й просто чекати на якогось світлого?! Ні, звісно! Але перечити не було права.

Таким чином, я та ще 10 нульових насолоджувалися паршивою погодою. Звісно, мовчати довго я не вмію. А усіх товаришів по нещастю не знаю. За примітивними балачками і познайомилася, і час швидше пролетів.

- Щось не схоже, що хтось прийде, - підсумував Сіракл. Мій давній приятель. Високий, смуглявий шатен, з приголомшливо проникливим поглядом. Нам поталанило в одній групі зостатися! - Що робитимемо?

- Та чекати, такий був наказ. - коротко відповіла гаряча блондинка Розалі. Не те щоб захоплювалася дівчатами, однак вона дійсно гарна. Миловидна, маленького зросту, з пухлими щоками й губками. Суміш простоти та дитячої наївності. Але це лише зовнішність у неї така,а в душі вона ще той бісик! Ми кілька разів билися, вічно щось не можемо поділити між собою. Розалі довго не дискутує, тиснеться кулаками помахати... Певно хлопцем мала народитися.

- Дощ посилюється, а я не маю бажання мокнути усю ніч.- мені було холодно, тому голос ледь тремтів. - Пропоную самим знайти місце для ночівлі, а вранці сюди повернутися.

- Підтримую! - радісно вигукнув Сіракл.

- Рубін, ми не вдома. Наші необачні дії можуть закінчитися стратою.

- Тебе ніхто не змушує йти з нами, - похитав головою мій смуглявий приятель.

- Сіракл, я просто попередив. Рубі мені не чужа людина.

- Ой! - з насмішкою вигукнула Розалі. - Ми знаємо! Та твоя підкладка всім розтріпала про твої вечірні досягнення з нею, а в тебе вистачає сміливості, аби Рубі "близькою" називати!

Не скажу, що у мене залишилися почуття до свого колишнього, проте згадувати цей момент досить не приємно. Рікхард завжди перебував у попиті серед дівчат. Він красивий, розумний, вправний майстер, з чудовими манерами чоловічок. Лише гулящий, скотина! Пробачити таку "дрібницю", як він раніше казав, я не змогла. Та й навряд чи зможу. Моє серце прагне одного - щирого кохання. А коли двоє людей щиро кохають - їм треті не потрібні.

Радію, що Рікхард не у моїй групі. Мене б це дратувало!

Що ж, я покрокувала у той бік, де зникли всі інші команди. Моя група слідувала за мною, а от протилежна навпаки. Хочуть мокнути - нехай.

- Який план? - запитала бойова приятелька.

- Розалі, який план?! Глянь на мене! Шукаємо дах, от і все.

- А що ви скажете, щоб розшукати принца й попросити у нього допомоги?

- Сіракл, сонечко, такі пошуки гарантовано погано закінчаться. Не будемо ідіотами. Ми - нульові. Навіщо йому здалося нам допомагати?! Він швидше покарання вліпить, за те що турбуємо його світлу морду.

- Рубі має рацію. - підтримала Розалі. - Чуєте, я тут бачила величезний кусок лісу, поки ми летіли на керсах.

- Ой, точно! - плеснула у долоні. - Я теж! Він частково обгороджений стінами міста. Якщо там заночуємо, то точно нікому проблем не створимо. Хтось пам'ятає в котрій він стороні?

- Я пам'ятаю. - обізвався найскромніший член нашої компанії - Торін.

- Веди, - дружньо вигукнули.

Але то було легко сказано - "веди". Як тільки покинули площу зрозуміли, що не вдома. А ці вузенькі й закручені вулички можуть звести з розуму?! То вечоріло й світлих по дорозі рідшало. Ми намагалися не привертати до себе зайвої уваги, тим паче на вигляд ми нічим не відрізняємося ( якщо не враховувати колір зіниць). Поговорити з кимось ніхто не наважився, тому блукали довгеньку.

- За те місто побачили! - шукала позитив. - Ліва варта, аби носити ім'я столиці.

- Я б хотіла ще поглянути на столицю темних! Цікаво, як вони будують.

- Розалі, відколи це ти цікавишся будівництвом? - насміхався Сіракл.

- Рубі, - тихо й неочікувано заговорив Торін, - ми ж там будемо у безпеці?

- Ну, клярсів тут немає... Поки. - додала. - А від диких звірів світлі поклали захисні чари по периметру усього міста. Ми ж не збираємося йти в глиб. Лише на окраїні прилаштуємося, вогонь розпалимо, зігріємося.

- Тоді ходімо швидше, ми майже на місці.

Торін мав слушність. Через кілька хвилин ми дісталися зеленої частини Ліви. Дощ вже не падав, однак наш одяг залишався мокрим. Отож першим ділом роздобули вогонь, потім хлопці притягнули молоді гілки з густим листям, наклали одне на одне і вийшло досить зручне ліжко. Більше нічим ніхто не займався, просто попадали на те листя й тісно стулилися в купочку, бо було холодно. За інших обставин я б і не заснула, та не сьогодні... Надто багато подій в один день.

**********

- Вставайте! - як різаний закричав Сіракл.

Навіть оглянутися не встигла, як повз мене пролетіла електрична стріла й забилася у стовбур дерева.

- Якого?!..

- Рубі, нема часу!

Сіракл підхопив мене за лікоть й потягнув в глиб лісу. Наші всі вже вирвалися вперед, то одна я гальмувала. Не розумію що сталося, але стріли не закінчувалися! Нас хтось переслідував, а згідно з кількістю випущеної бойової магії, не один засранець!

- Чого по нас стріляють? - викрикнув Торін.

- Не знаю! По двоє, розбіглися! - викрикала що духу.

Зі мною так і біг Сіракл, а як розділилися решту не знаю. Не було часу розгледіти. Я летіла наче ошпарена, відчуваючи тонкий запах смерті за спиною. Стріл стало менше, але обстріл не припинився. Схоже наші переслідувачі теж розділилися. Нехай так, але швидкості це мені не додало. Не знаю скільки ми пробігли повз лісові хащі, та груди вже розривало зсередини. Здавалося їх зараз виплюну! На цьому мої нещастя не закінчилися... Одна стріла таки влучила в стегно, через що зашпорталась й покотилася стрімголов вниз. Світ зник на кілька секунд, а потім перед очима з'явився Сіракл.

- Рубі, вставай! Вони близько!

Я спробувала підвестися, однак зрозуміла, що тікати зі своєю раною - не можливо. І ногу випрямити не в стані. Куди там бігти.

- Тікай без мене. - холодно вимовила.

- Здуріла, чи як? Куди без тебе?!

- Сіракл, в мене стріла стирчить зі стегна! Я не можу продовжувати перегони!

- Так, спокійно. - притрусив мене листям хлопець. - Не рухайся, я спробую відвести переслідувачів якомога далі від тебе. Коли будеш впевнена, що їх поруч нема, повертайся назад.

Сіракл швидко вскочив й побіг в іншу сторону. А я не могла й рухнутися! Металевий стрижень приносив пекельний біль. Та що там рухатися, і думати не могла. Мене корчило, як сосиску на вогні. Хоч і намагалася не створювати жодних звуків, але не впевнена чи це вийшло.

Про сосиску, мабуть, даремно згадала. Бо не встигла відійти від болю, як позаду мене щось дуже велике загарчало.

- Ох, доброго ранку, Рубі! - прохникала собі під ніс.

Тварина продовжила гарчати й повільно наближатися. Величезна паща, з двома рядами гострих зубів. Масивні передні лапи й довгий хвіст, що на кінчику мав тоненьке жало. Підозрюю, ця тварюка отруйна. Але на кого вона полює, якщо ростом з мене?!

Може прикинутися мертвою? Вона ж мене залишить в спокої? Чи вирішить що це добровільне запрошення поласувати? От, дідько! Не хочу бути з'їденою!!!

- Так-так...- тихий, протяжний чоловічий голос. - Хто тут у нас? - Тепер тварюка перемикнула свою увагу на чоловіка. - Йди по своїх справах, поки я добрий. - незнайомець вирішив поговорити з диким звіром? Я сиділа спиною, що до хижака, що до рятівника, тому не знаю що саме той зробив, але тварина дійсно виконала прохання! - Ви в порядку, - наблизився незнайомець простягнувши руку.

Зараз можна було його розгледіти. Темне волосся, трохи смуглява шкіра, міцні та широкі плечі...О, ні! Очі...

- Темний? - шоковано прошепотіла.

Чоловік посміхнувся, що лише підтвердило мою здогадку. Два акуратні ікла доповнили картинку описів темних з бабусиних казочок.

- Вас поранено? Електрично заряджена стріла?! - здивувався той. - Як ви ще не втратили свідомість?

- На нас напали, - перше що змогла з себе витиснути, - ми розділилися, щоб заплутати їх.

- Кого їх?

- Не знаю. Тих хто атакував. - Зашипіла від болю, коли незнайомець допоміг підвестися.

Він дивно вдихав повітря, наче звір принюхувався. Мабуть, шукав у мені часточки магію, але марно. У нульових від магії навіть запаху нема!

- Аскхар! Ось ти де?! - на пагорбі з'явився захеканий принц Вітодаус. - Нульова? Ти що тут робиш?

- Нульова? - повернув голову у мій бік темний.